Я розграбований

До самих ребер.

Навіть дивно,

Що у мене лишилися губи.

Вистояти допомагає віра в себе, кохання дружини, жага до життя, прагнення повернутися до України. І ось після відбуття п’ятирічного ув’язнення він повертається до рідного краю :

Яка нестерпна рідна чужина!

Цей погар раю, квіт, зазналий скверни!

Ти повернувся, але край – не верне –

Йому ж за труну – пітьма кам’яна.

Україна зустрічає його як якогось зайду. Він сам, його творчий доробок, навіть сама його доля цікавила лише поодиноких друзів, більшість з яких забула його відразу після нового арешту. Для тих же небагатьох, хто записував тексти Василя Стуса, він важив більше як особистість, аніж поет, та в Україні творчість завжди означає більше, ніж поет, бо, піднімаючи перо, поет ніби піднімається над іншими, ніби стає народним трибуном.

Так, В. Стус не бажає коритися, хоч і важко відчувати постійний гніт зовнішньої несвободи : «Сказитись легше, аніж буть собою». Однак він не втрачає розуму, не зламується, за тринадцять років неволі вивчено три іноземні мови, прочитано й опрацьовано велику кількість книжок, однак основні сили витрачаються не на це. Протести, листи, голодування, «порушення табірного режиму» - вся ця внутрішня сила виявляється й тут, за ґратами, він прагне всім серцем до України, хоча вона й ставиться до нього, як мачуха :

Коли б, коли б ви мали, голуби,

Хоч трохи серця – ви б його на крила

Взяли до себе і перенесли

На Україну, геть за ним стужілу…

Та не судилося вже йому побачити Україну : дотримав свого слова кат – наглядач Новицький : «Живим ти звідси не вийдеш». Василь Стус помер у карцері після року камери-одиночки, і все ж він повернувся, повернувся так, як передбачав :

…Ми ще повернемось,

Обов’язково повернемось.

Бодай –

Ногами вперед,

Але : не мертві,

Але : не переможені,

Але : безсмертні…