Душевні сили людини невичерпні, коли їх
освячує любов. Найвищим проявом любові, на мою думку, є материнська
любов, любов дітей до своїх батьків, з якої природно випливає пошана «до
свого роду і народу», піклування про їхній добробут, здатність і
готовність стати на їх захист у будь-яку хвилину. Саме з цього
формується найсвятіше почуття любові до рідного краю, рідної землі, до
Батьківщини.
Власне, після Шевченкового «Я так люблю мою Україну убогу» немає в
українській поезії жодного поета, який би не освідчився у своїй любові
до України, до рідної землі, не поклявся б їй у вірності, у готовності
віддати за неї життя. У цих поезіях в особливому сяйві й красі постає
Україна, її народ, на якому «світ стоїть, прекрасний, багаті душею
люди».
Василь Андрійович Симоненко… З мужності народу, з горя і
звитяжної боротьби виспівалась його поезія. Зболений ранніми болями,
одержимий жагою любові до матері-Батьківщини, він виповів цю любов і цей
біль у слові пекучому й шаленому :
Світе мій гучний, мільйонноокий!…
…Дай мені у думку динаміту,
Дай
мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями
прадавнього Дніпра…
Україна – мати, святиня, вона дає крила й
наснагу, глибінь роздумів і художні барви. У відданості поета
Батьківщині – синівське щастя, його сила й честь :
…Ти дала мені радісну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я
без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил…
Гортаєш
сторінки поезій Василя Симоненка й ще раз переконуєшся, що він,
випоєний соками рідної землі, духовно багатий, сповнений почуття
гідності, очима господаря й спадкоємця дивиться на її історію та її
майбутнє :
…Щось у мене було
І від діда Тараса,
І від прадіда –
Сковороди.
Не
шукаю до тебе
Ні стежки, ні броду –
Ти у грудях моїх,
У
чолі і в руках…
«Грудочка землі», «Верба», «Прирученим
патріотам»… Із цих поезій лунає полум’яний заклик, як істина:
…Нема на світі України,
Немає другого Дніпра!...
Художня палітра творчості В. Симоненка багатюща, мотиви громадянської та
інтимної лірики поета зливаються в однорідний поетичний сплав.
Любов ліричного героя Симоненка пристрасна,
Шалена. Його кохана – реальна жінка, «одчайдушна, печальна,
розхристана, голуба і безжально освистана». Він зустрічає свою кохану
просто на вулиці, серед натовпу, біля під’їзду. І в цій прозі життя він
знаходить велич почуттів.
…І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій,
жагучій жіночості,
Що красою життя – материнством – стає.
Це – Василь Симоненко. А взагалі, немає у світовій літературі,
особливо в поезії, жодного автора, який би не присвятив своїх творів
інтимним переживанням. Такі твори заворожують особливим чаром щирості,
вистражданості, неспокою духу й чистоти почуттів, високої гідності.
Щаслива та людина, що вміє любити. Василь Симоненко вважав, що йому
долею даровано багато щастя. Любов у його поезіях набуває всесвітнього
характеру, це любов до всього, що оточує людину:
…І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце,
що кохає. |
