Обладнання: стіннівки, ілюстрації, відеоматеріали, елемен­ти костюмів та декорацій для інсценівок, гео­графічна та історична карти.

- ХІД УРОКІВ -

I. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШКОЛЯРІВ

Вступне слово вчителя.

Проектна робота — новий у шкільній практиці вид навчальної діяльності. Сподіваюсь, що він зацікавив вас та був ефективним, адже дає змогу розширити кругозір, виявити таланти й здібності, поглибити знання з теми.

Важливо вміти не тільки знайти, створити, оформити потрібні матеріали, а й у цікавій, доступній та лаконічній формі презенту­вати їх.

Отже, розпочинаємо захист-презентацію творчого пошуково-дослідницького проекту і відкриваємо для себе гуцульський край та вічні істини разом із М. Коцюбинським.

II. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Захист-презентація проекту.

1) «Історики» розповідають про гуцульський край, перипетії його історичної долі.

2) «Географи» представляють Гуцульщину з географічної точки зору.

3) «Художники» роблять огляд ілюстрацій до повісті «Тіні забутих предків», коментують їх (див. Додаток 1 до уроків № 38-39), представляють власні ілюстрації (можна також і фото сучасних Карпат).

4) «Етнографи» розповідають про звичаї, обряди, традиції гуцулів, показують зразки одягу, предмети побуту, про які згадується в повісті.

5) «Міфологи» розповідають про міфологічних істот — щез­ника, арідника, чугайстра, нявок та ін.

6) «Діалектологи» аналізують діалектизми різних рівнів (лексичні, морфологічні, синтаксичні, фонетичні), які тра­пляються у творі, з'ясовують їхню роль.

7) «Поети» аналізують співанки Марічки, представляють власні поетичні твори, пропонують усім взяти участь у складанні сенканів, запропонувавши зразки. Наприклад:

Ма річка Чиста і бистра Бігає, співає, кохає Сіє добро на землі — пісня.

Іван

Мужній і досвідчений Працює, грає, кохає Свою дівчину виглядає — Ромео.

8) «Кінокритики» порівнюють повість «Тіні забутих предків» та однойменну кінострічку Сергія Параджанова, демон­струють уривки з неї. (Див. Додаток 2 до уроків № 38-39.)

9) Презентація стіннівок, відео, інсценівок. (Для інсценівок можна взяти епізод першого знайомства Івана та Марічки; розмову закоханих, коли Іван говорить, що мусить іти в найми на полонину; сварку Івана та Юри або інші на ви­бір.)

III. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКІВ

Самооцінювання, оцінювання, аналіз недоліків.

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Підготуватися до бесіди з позакласного читання за творами М. Коцюбинського «Коні не винні», «Подарунок на іменини».

Індивідуальне завдання. Підготувати повідомлення про першу російську революцію 1905-1907 років, її поразку, позицію лібе­рального українського панства.

ДОДАТОК 1 ДО УРОКІВ № 38-39

«Тіні забутих предків» ілюструвалися різними художниками: Михайлом Жуком, Оленою Кульчицькою, В'ячеславом Дозорцем, Іваном Філоновим, Ростиславом Палецьким, Сергієм Адамовичем, Георгієм Якутовичем, Елеонорою Іоффе і Леонідом Карташовим, Миколою Стороженком, Любомиром Приймою. Серед графічних ілюстрацій можна виділити два основні напрями — символіко-метафоричний та епічно-розповідний. Сутність першого полягає в цілеспрямованій спробі символізувати зовнішні, матеріальні прояви світу і в такий спосіб пізнати його внутрішній, трансцен­дентний зміст. Так, символіко-метафоричною є створена Михай­лом Жуком титульна сторінка окремого видання повісті (1913), яку йому 1912 року замовив уже тяжкохворий Коцюбинський. Художник виконує прохання письменника. Мистецтвознавці пи­сали: «У цій роботі М. Жук вдався до символіки. Вгорі аркуша він зобразив голову демона, що сперся підборіддям на руки. Пасма во­лосся переходять у фантастичне крило, а з правого боку внизу по­чинаються язики полум'я, що огортають круглий, орнаментова­ний у стилі гуцульської різьби щит. Над головою демона вирують хмари. На брилі скелі висічено напис: "Тіні забутих предків"».

Коцюбинський у листі до Жука писав: «Дорогий Михайле Іва­новичу! Малюнок ваш, спасибі, дістав. Він мені дуже подобається з декоративного боку...»

Ірина Коцюбинська згадує: «Історія цього малюнка така. До Чернігова було вислано студента Якова Бабіча як неблаго-надійну людину. Михайло Іванович познайомився з юнаком, до­поміг йому влаштуватися на роботу, а згодом, помітивши, що в юнака якісь дуже довгі пальці та нервові руки, змалював їх для віньєтки до книги "Тіні забутих предків"».

Символіко-метафоричні ілюстрації до повісті «Тіні забутих предків» виконали Ростислав Палецький, Георгій Якутович, Лю-бомир Прийма.

Суть епічно-розповідного підходу до ілюстрування твору Ко­цюбинського полягає у відтворенні художником основних сюжет­них моментів. Так прокоментували повість Олена Кульчицька, Іван Філонов, Елеонора Іоффе і Леонід Карташов, Микола Сторо-женко. Ілюстрації допомагають школярам розгледіти в тексті те, що вони не помітили в процесі самостійного читання, зрозуміти деякі суттєві особливості змісту і художньої форми твору.

Повісті Михайла Михайловича пощастило, оскільки найбіль­шої повноти перекладу словесних образів на мову образотворчого мистецтва художники досягають тоді, коли вони творять не окре­мі ілюстрації, а цілі серії, так звані ілюстративні сюїти. За тек­стом твору якраз і написано кілька таких сюїт. Тільки Олена Кульчицька упродовж 1927-1928 років виконала 75 ілюстрацій до ювілейного видання «Тіней забутих предків» (25 робіт вона ство­рила до вступної статті Антона Крушельницького і 50 малюнків до повісті). В ілюстраціях до передмови художниця змальовує ча­рівну природу Карпат: пейзажі грізного пасма Чорногори, диких верхів Шпиці, озера Шибене, гірські потоки, краєвиди села Кри-ворівні, де любив відпочивати Михайло Коцюбинський, дараби на Черемоші, гуцульські хати та колиби. Тут є й жанрові картини: «Гуцульські діти», «У неділю», «Гуцулка з кужелем на коні».

Олена Львівна розуміла, що книжку читатимуть у Північній, Центральній, Східній і Південній Україні люди, які, можливо, ні­коли не бачили Карпат і гуцулів. Тому вона щедро мережить сторін­ки ювілейного видання малюнками із зображенням Гуцульщини.

В ілюстративному циклі до повісті О. Кульчицька вибудовує на вузлових моментах характеристик героїв і розвитку сюжету цілу візуальну розповідь. Серія ілюстрацій художниці відтворює композиційні етапи твору, передає емоційний лад повісті, вводить читача у світ народної гуцульської міфології. Більшість малюнків є заставками або кінцівками до певного розділу. Ідучи за автором, Олена Кульчицька пропонує глядачеві подивитися на розкішні царинки, «пишний похід» гуцулів, що поволі рухається суточка­ми (обгороджена гірська стежка), потік, що «летів у долину і тряс по камінню сивою бородою», високогірні полонини зі смереками, полонини, вкриті снігом, небо, мережане яскравими зірками, і світанок у горах.

Особливу пізнавальну цінність мають ілюстрації до повісті жанрового характеру, що відображають і народні звичаї гуцулів. З точністю дослідника-етнографа Олена Львівна зображує молоду гуцулку, що їде верхи на коні і пряде (щоб не згаяти жодної віль­ної хвилини), сцени із життя скотарів, весільний потяг, похорон... Глядачі з цікавістю спостерігають за життям гуцулів-чередників на полонині. Ось бачимо вівчарів, які доглядають овець на пасови­щі, розмовляють біля ватри, сцену доїння овець, бербениці з брин­зою. Художниця змалювала гуцульську хату, двічі ілюструючи її інтер'єр: меблі, предмети побуту, які дають уявлення про соціаль­не становище мешканців, їхні духовні запити. На одній картині бачимо дружну сім'ю, що вечеряє за столом посеред хати, а на дру­гій — приголомшеного важкими думами ґазду. Це не тільки етно­графічна, а й психологічна ілюстрація. Горе господаря викликане не злиднями, бо Кульчицька змальовує багату хату з вишуканими кахлями на печі. Причина криється в іншому...

Художниця думає і творить в унісон авторові — вона відтво­рює на ілюстраціях опоетизовану ним гуцульську фантазію. Ось глядач на малюнку бачить Івана, який, сидячи під смерекою, прислухається до пісні щезника. Уся його увага зосереджена на звуках, що ллються з кичери. Це звуки флояри щезника, постать якого видніється з верхогір'я. На іншій ілюстрації Кульчицька майстерно відтворює танок Івана Палійчука з чугайстром. Той поспішав урятувати хлопця від мавки, а Іван хоче допомогти Ма-річці втекти від непрошеного гостя. Палійчук приваблює глядача стрункою поставою, граційністю, а чугайстр дивує ведмежою не­зграбністю. Ще на одному малюнку художниця показує боротьбу Юри-мольфара з хмарами. Градова хмара відступає, підкоряю­чись волі людини-чаклуна.

Серед жіночих образів повісті вирізняється портрет Палагни, одягненої в розкішне гуцульське вбрання. Вона захоплено розгля­дає узорчасту крайку, що тримає в руках. Жінка дбає про красу, а обличчя має буденне, пісне, душу черству, байдужу.

Найхарактернішою особливістю ілюстрацій Олени Кульчиць-кої є, як неодноразово підкреслювали мистецтвознавці, точність зображення гуцульської дійсності. Кожна картина позначена етнографічністю. Гуцульський побут, мальовничість народних об­рядів та костюмів завжди глибоко хвилювали художницю, і вона любовно відтворювала найдрібніші деталі одягу, химерні візерун­ки на предметах щоденного вжитку. Творчо працюючи з худож­нім текстом повісті, художниця за допомогою пластичної мови графіки доповнила розповідь письменника і ніби стала співавто­ром книжки, що вийшла 1929 року і є одним із кращих ювілейних видань художньої літератури, творчим досягненням української книжкової графіки.

Р. Головин, науковець зі Львова, писав: «Коли перегортаємо листки цього видання, наглядно бачимо в ньому гармонійне поєд­нання творчості трьох митців: М. Коцюбинського, О. Кульчицької та українського народу. Кожен з них по силі таланту не має собі рівного».

У 1957 році 19 графічних робіт до повісті «Тіні забутих пред­ків» зробив Іван Філонов. Художник глибоко відчув поезію твору й органічно перевів її в образотворче мистецтво. Дивлячись на його роботи, згадуються слова Леонардо да Вінчі: «Живопис — це поезія, яку бачать, а поезія — це живопис, який чують». Визна­чальною ознакою ілюстрацій Філонова є безмежне захоплення красою життя, людини і природи.

Георгій Якутович розпочав ілюструвати повість Михайла Ко­цюбинського 1963 року і тоді ж несподівано одержав запрошен­ня знімати фільм за «Тінями забутих предків» як художник-постановник. У 1965 році фільм «Тіні забутих предків» на Міжнародному фестивалі в аргентинському містечку Мар-дель-Плато отримав найвищу нагороду. Заслуга в цьому належить Коцюбинському, Параджанову, колективу акторів і, безперечно, Якутовичу.

Пізніше Р. Корогодський напише про роль художника у тво­ренні шедевру світового кіномистецтва: «...знання і любов до Кар­пат Георгія Якутовича стали первісним чинником освоєння поезії Гуцульщини як неповторного духовно-культурного регіону Укра­їни. Розкрити красу гір, полонин, Черемоша, долин, сіл, церков, духовної цінності залишків матеріальної культури аборигенів міг лише високоосвічений художник, сам закоханий у цей край. Г. Якутович разом з М. Раковським, Ф. Манайлом буквально тво­рили іконописний матеріал, який став, зрештою, картиною "Тіні забутих предків"».

Після завершення роботи над фільмом художник продовжує працювати над ілюструванням повісті. 19 дереворитів створив гравер. Йому доводилося долати опір міцного дерева і при цьо­му не помилятися й на йоту, бо можливість правки кліше ви­ключалася.

Роботи Якутовича як ілюстратора повісті вразили глядачів, стали еталонними для інших художників, що працювали над цим твором. Митець поділив текст на окремі частини, кожен розділ виділив шмуцтитулом (окремий аркуш книжки із заголовком на­ступного розділу або частини), що складається з цитати (своєрід­ного епіграфа) та вирізьбленого малюнка. На звороті художник умістив гравюру, що виконує роль незвичайного фронтиспіса (ма­люнок, вміщений на початку книжки, поруч з титульною сторін­кою). Окрім цього, в кожній частині вміщені ілюстрації (у першій і четвертій — по чотири, а в другій і третій — по три).

Юрій Белічко відзначав, що завдяки такому макету книжки ілюстрації Якутовича стали «не звичайним додатком до тексту — вони виступають як невід'ємна складова частина, без якої повість втрачає щось істотно важливе». Ігор Верба називає їх фресками «всесилля любові і значущості праці людини. Основна їх ідея — утвердження життя на землі, віра в красу і сенс людського бут­тя» .

Концептуальне осмислення Георгієм Якутовичем «Тіней забутих предків» як твору модерного мистецтва і прагнення засобами графіки відтворити це, увічнити нетлінне, що завжди хвилює людство, вивело ілюстратора на розуміння глибинних найдовершеніших архетипів і високий рівень сучасного люди­нознавства.

Елеонора Іоффе і Леонід Карташов підготували в 1977 році (видруковані в 1979 році) 16 ілюстрацій до «Тіней забутих предків» і зачарували глядача своєрідністю сюжетних компози­цій, свіжістю образів, колоритністю костюмів, неперевершеною красою пейзажів Гуцульщини. Кольорові листівки Е. Іоффе і Л. Карташова є цікавими коментарями до повісті Коцюбин­ського. Створенню ілюстрацій передувала велика підготовча робота. Художники неодноразово виїздили в Карпати, де доско­нало вивчали життя й побут гуцулів, бо розуміли, що художній текст — це лише відправна точка. А ще є справжнє життя, яке може дати відповіді на багато запитань, що постійно виника­ють у процесі творення. Ілюстрації до повісті вийшли живими, «озвученими» кипінням гірських річок, громовим ричанням верхів, шумом смерек, плачем самотності, різдвяною тишею, голосним прокляттям і тихою молитвою...

Роботи Олени Кульчицької, Івана Філонова, Елеонори Іоффе та Леоніда Карташова є загалом суто ілюстративними, а графі­ка Георгія Якутовича — синтетична, з прихованим підтекстом. Вона виявила філософський тип мислення художника, що надає його творам особливої глибини. Ілюстрації Якутовича не стіль­ки змальовують образи повісті, скільки по-своєму тлумачать їх. Художник намагається доповнити письменника, виразити те, що залишилося поза текстом, але випливає з логіки розгортання дії. Пропонуємо вашій увазі зроблене Ю. Белічком зіставлення двох малюнків художника до першої частини повісті — «Стріча воро­жих родів», «Іван та Марічка над потоком».

У повісті «Тіні забутих предків», ілюстрованій Георгієм Яку-товичем, перший розворот є особливо цікавим. У ньому худож­ник зіставляв страшну й безглузду бійку родів та ідилічну сцену зустрічі Івана й Марічки. Таке протиставлення випливає з літе­ратурної основи, де сцена бійки безпосередньо передує першому знайомству головних героїв повісті. Коцюбинський описує бійку фрагментарно, але досить виразно: «...Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів.

Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею і Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки і жінки — спинились і збились в купу. В лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялись роди — Гутенюки з Па-лійчуками...»

Опис надто ескізний, але художникові й цього цілком досить, бо він пішов не шляхом конкретизації літературного сюжету, а виявлення його емоційного змісту. Ілюстрація насичена почут­тям жаху, в ній ніби все збуджене, в русі, готове впасти долу — і бартки, занесені над головами, і руки, і здиблений кінь, і навіть розп'ятий Христос на придорожному хресті ніби сплеснув руками й німо кричить від жаху. Рушиться людське життя, і цей факт художник подає як катаклізм... Створенню відповідного емоцій­ного настрою сприяє й сама формальна побудова гравюри: штрих у ній прямолінійний, дещо навіть відверто грубуватий, лінії сти­каються під прямими кутами, а світлотіньові ефекти посилюють враження безладно перемішаного натовпу, тісноти. Художник свідомо відмовляється від вишуканої красивості форм, від благо-образності лиць, бо це суперечило б і змістові сюжету, і його осо­бистому ставленню до події.

Повною антитезою цій ілюстрації є парна композиція «Іван та Марічка над потоком». Вона прозора і ясна. Дві маленькі постаті дітей вимальовуються на тлі швидкоплинного потоку, струмені якого обтікають каміння, підіймаються хвилями, закручуються й утворюють неповторної краси візерунок, серед якого де-не-де вгадуються рибки. Це чистий, ще нічим не стривожений дитячий світ. Рух води відтворено так матеріально, що викликає в уяві звукову асоціацію з дзюрчанням і плескотінням сріблястого пото­ку. Тут виявилася самодостатня змістовність форми, яка помітно збагачує образ.

ДОДАТОК 2 ДО УРОКІВ № 38-39

Фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»

— Є таке міркування мистецтвознавця Лариси Брюховецької: «"Тіні забутих предків" — це один із щасливих винятків, коли автори фільму не тільки не зашкодили повісті, а навпаки, дали по­вісті нове дихання, нове життя». Чи погоджуєтеся ви з цим?

— Чим відрізняється композиція фільму від композиції пер­шотвору?

Життя Івана Палійчука Сергій Параджанов вкладає у 9 но­вел — 9 концентричних кіл.

Мистецтвознавець Лариса Погрібна пише: «На екрані ми ба­чимо не еволюцію характеру Івана, не розвиток образу, а лише перехід з одного стану до іншого. І причиною цього не актор І. Миколайчук, який переконливо ілюструє то любов і ніжність до Марічки, то тривогу і відчай, то відчуженість від усього сві­ту, то байдужість до Палагни й настороженість чекання зустрічі з Маріччиною душею. Річ у тім, що образна система фільму підпо­рядкована не стільки психологічному аналізові, скільки образно-символічному розкриттю трагічного протиріччя між мрією і дій­сністю.

Юрій Ільєнко зауважує: «Багато речей дуже важко перекласти на мову слів, та зате вони дуже просто і яскраво виражаються мо­вою пластики та живопису. Пластична концепція кожного філь­му — це мій художній інструментарій у пошуках істини. ...Вища радість в тому, щоб емоційно пережити, усвідомити й виразити думку суто кінематографічним способом».

А ось думка Івана Дзюби: «Велика насиченість фільму фоль­клорним матеріалом і атрибутами народної естетики не тільки не призвела до нудотного етнографізму чи емоційно-естетичної

архаїчності, а навпаки, створила атмосферу естетичного повно-крів'я й піднесеності, естетичної достовірності образів і дій, на­решті, як це не парадоксально, атмосферу естетичної сучасності й художницького дерзання».

Фільм «Тіні забутих предків» став справжньою подією на сві­товому екрані.

«Тіні забутих предків» — кінематографічний твір. Він довго (понад півстоліття) чекав на свого інтерпретатора і знайшов його в особі талановитого майстра, митця від Бога, Сергія Параджано-ва. Режисер згадує: «Я давно мріяв створити фільм, у якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу ».

Коли Параджанов прочитав повість Михайла Коцюбинського, то зрозумів, що саме такого тексту він чекав усе своє творче жит­тя, і йому одразу ж захотілося поставити фільм. Митець шукає однодумців і формує творчий колектив. Оператор Юрій Ільєн-ко згадував: «Не знаю, як йому вдалося зібрати таку знімальну групу,— не просто однодумців, а людей, які воювали за ідею, за фільм, за майбутнє. Які воювали люто, на смерть. Для мене, молодого тоді митця, це був урок відкриття правди. Досі вважаю атмосферу, що панувала в групі Параджанова, єдино нормальною. Тоді в мене і склалося уявлення, як все-таки робиться мистецтво, як народжується щось зовсім невловиме, непередбачуване, те, що лишається за межею людських знань».

Знімальна група під керівництвом талановитого режисера, натхненна філософськими ідеями повісті Михайла Коцюбин­ського «Тіні забутих предків», заново пережила й відтворила її засобами синтетичного мистецтва, поєднавши актуальне з віч­ним, умовне (образне начало, метафорична мова) з безумовним (фотографічне фіксування зображуваного), узагальнене (прит-чеве) першоджерело з конкретним (національна своєрідність). Вийшов цілком оригінальний, яскраво виражений зразок по­етичного кіно.

Сценаристи Параджанов та Чендей тонко відчули філософію й поезію повісті й органічно перенесли її у фільм. Якщо ж порів­няти твір Михайла Коцюбинського з екранізацією, то можна по­бачити, як розвивався й видозмінювався сюжет. Змінилося багато деталей, що годі й перерахувати всі. Для прикладу наведу хіба що кілька моментів:

згадка в повісті про смерть Іванового брата Олекси, придав­леного в лісі деревом, виростає на екрані в яскравий вступ­ний епізод — ним починається школа життя головного героя, зіткнення маленького Іванка із суворою дійсністю, що до кін­ця, як рука мертвого Олекси, буде тримати його у своїх леща­тах; зустріч ворожих родів Гутенюків і Палійчуків у повісті відбу­валася на вузенькій дорозі, між скелею й Черемошем, а у філь­мі ворожі роди «стялись» біля церкви; по-різному змальована смерть Марічки у творах Коцюбинсько­го і Параджанова;

у повісті Іван двічі спускається на полонину з пасовиська, а у фільмі — раз, коли дізнається про смерть коханої; спомин у повісті про одруження Івана перетворився в кінокар­тині на яскравий епізод весілля Івана і Палагни. Лариса Погрібна так описує один з кадрів цього епізоду: «Пло­щина зображення раптом неймовірно звузилась до невеликого прямокутника у правій частині екрана, де Іван із зав'язаними очима переступає поріг хати своєї нареченої, Палагни. Наступної миті відслонюється затемнена частина екрана, і ми бачимо, що то була кришка величезної скрині з Палагниним посагом. Який переконливий, місткий образ обмеженості інтересів того нового світу, що до нього увійшов Іван! Особливо в контрасті невеликого замкнутого інтер'єру цієї хати, суспіль заставленої речами домаш­нього вжитку — власністю хазяйновитої заможної Палагни — та залитого сонцем, вільного, широкого зеленого світу, де розквітло поетичне кохання Івана й Марічки».

Творці фільму, показуючи смерть Івана, відходять від першо­джерела. У тексті Іван помирає з туги за коханою, а в екранному трактуванні головний персонаж гине від рани, заподіяної барткою підступного Юри, та від його чаклування. Чому кінематографісти змінюють кінцівку? Роман Корогодський пише: «У повісті вражає душевний стан Івана, емоційна хвиля переживань у граничній ситуації підсвідомого, несвідомого і дотичності до страшного не­вблаганного пробудження, коли підсвідоме очікування блажен­ства знищить жорстока реальність. І в результаті психічної "нева­гомості" Іван зірвався у прірву. Смерть. Та у фільмі це виглядало б ненатурально і ввійшло б у суперечність з естетикою абсолютної природності. І тому так ґрунтовно постановники вимальовують внутрішній стан героя, чим зуміли сягнути вершин психологізму, притаманного Коцюбинському-людинознавцеві: "А коли наді­йшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потво­ри злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі".

У фільмі починає розгортатися сюрреалістична візія Івана. Скрипучий звук мов би розстроєної ліри пробуджує його, і він, як у дивному балеті, стрімголов рухається за Марічкою, яка віддаля­ється в лісові хащі. їхні обличчя й руки неначе посріблені, що на­дає сцені додаткової сюрреалістичної барви — потойбічної таємни­чості. Крізь дивовижне плетиво реальних сухих смерек і корінців, гілок дерев, творець самого Параджанова — Іван простягає руку Марічці. Звучать її співанки. Щастя поруч — простягни руку... У ту мить, коли Іван торкнувся руки Марічки, він провалюється в тартарари... І постало сакральне питання про душу Івана, питан­ня, означене від самого початку ніби "технологічними" записами Коцюбинського ("Плач твору", "Фрагменти твору"): "Як свічка згорить, так і чоловік умирає, лиш тота ясність душі лишається перед Богом"».

Усі відступи від першотвору Сергій Параджанов пояснював намаганням уникнути провінційної рутини, ілюстративності, со­лодкої і нудної сентиментальності: «Ми хотіли пробитися вглиб, до джерел повісті — до тієї стихії, що породила її. Ми зумисне від­дались матеріалові, його ритмові й стилеві, щоб література, істо­рія, етнографія, філософія злились у єдиний кінематографічний образ, в єдиний акт».

Дух першоджерела живе в екранному еквіваленті: філософ­ська глибина повісті стала основою фільму, словесні образи твору народили екранні образи-символи. Постановники фільму зна­йшли ключі до замка (розкриття суті твору), ті ключі — це по­етичні й філософські струмені. Поетичне, образне вирішення екранізації — її основа. Вона виявилася: у філософічності фільму; його оригінальній, новелістичній структурі; у розкритті духовної суті людини, піднесенні її над марнотами та суєтністю; в насичен­ні стрічки фольклорним матеріалом, атрибутами народної естети­ки, в освоєнні могутніх пластів народного мистецтва; у яскравій живописності й пластичності; у колористичній драматургії (май­же кожна новела витримана в певній колористичній тональності, що відповідає її змісту); в оригінальному музичному оформленні; в образних деталях-метафорах, фундаментом для яких служив текст Коцюбинського.

Фільм «Тіні забутих предків» по-справжньому поліфонічний і новаторський.

Музично-хореографічна інтерпретація «Тіней забутих предків»

(Музика Віталія Кирейка, лібрето Наталії Скорульської та Флоріана Коцюбинського.)

Композитор передав поетичний струмінь безсмертного творін­ня майстра слова, використавши музичний фольклор карпатських верховинців, темпераментні коломийки, своєрідні поспівки, мо­тиви, що копіюють звучання трембіти тощо. Щедре використання гуцульського фольклору допомогло Віталію Кирейку мовою музи­ки переказати духовне багатство душі головного персонажа Івана Палійчука, його почуття й переживання, красу й легку грацію Марічки, її безмежну любов до Івана, внутрішню суть примітив­ної Палагни й гордовитого мольфара