Я згадую свою подорож до Ялти. Чудове місто! Не зро­зумієш, чого більше: моря чи сонця. Але мене, насиченого вже і першим і другим, тягнуло чомусь в гори. А там є неве­личке кафе, де готують дуже смачні страви. Зайшовши сюди, я побачив в залі лише одиноку компанію з чотирьох осіб. Мені було незручно вечеряти одному, і я підійшов привітатися, але вони ... розтанули на моїх очах. Тоді я відчув, не побачив, а саме відчув, як розсуваються стіни, підлога і дах кудись зни­кають; скло з візерунками розтрощуються вщент; переді мною забігали цифри, з'явились дати: "1965 рік. Провесінь. Надмор'я"... "Рік 992. Великий сонцестій. Пуща". "1941 рік. Осінь. Київ"... "Рік 1004. Весна. Київ". Перед моїми очима височив собор небаченої краси з золотими банями, хрестами, торкаючись неба. Останніми моїми словами були: "Скільки золота..." Прийшов до тями я вже у номері готелю. Я довго пам'ятав про цей випадок. Лише згодом я знову побачив отой собор, та вже на землі, саме в Києві, Київську Софію... Про­читав і роман про оту саму компанію, що вечеряла в кафе, і не тільки про неї, прочитав "Диво" Павла Загребельного.

Над багатьма складними питаннями б'ється в романі зодчий Сивоок, якому випало здійснити згодом великий творчий подвиг — вимріяти і подарувати людям диво див­не землі Руської — Софію Київську. Непросто розвивалися стосунки Сивоока з хрестом. Саме цю ознаку християнсь­кої релігії носив на собі отой чоловік, що вбив діда Родима. Довгу путь пройшов хлопець від язичника до християнина, але так остаточно й не вирішив: ким він є насправді?.. "Скільки золота...", — каже Сивоок, потрапивши до Києва, де особливо його вразила церква Богородиці.

Мине час, і Сивоок побуває в багатьох чужих землях, прочитає силу-силенну старовинних фоліантів і замислить­ся над тим, що ми сьогодні називаємо філософією мистецт­ва. І в нього виникає підозра: а, може, на світі є дві історії? Одна — та, що її вигадали можновладці, пояснюючи й захи­щаючи нею себе, а друга — та, що забувається, бо прирече­на вмерти через її невигідність для можновладців. Вустами Сивоока автор іронізує: "Отак воно, мабуть, і ведеться в історії: всі були дикі, а хтось приходив і просвіщав їх".

Поступово Сивоок прозріває, вивищується в людину, соціально набагато зрілішу за інших. Він нарешті збагнув причинно-наслідкову природу речей, їхню обов'язкову взаємозв'язаність. Своє світобачення, своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда, — все це притаманно Сивоокові. За задумом Ярослава Муд­рого збудує зодчий Сивоок Софію Київську, рівної якій не було собору в усій північній кулі. За свідченням просвітера Ілларіона, автора "Слова про закон і благодать", Софійський собор — справжня перлина мистецтва, виквіт душі народної. 1 як би чужинці не намагалися знищити його, "зітерти його з земної поверхні", їм цього не вдалося, бо... собор стояв уперто, несхитно, вічно, так, ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!

"За розумінням психологічної та інтелектуальної висоти народний архітектор Сивоок гідний найвидатнішого розуму тієї епохи — Ярослава Мудрого. Різними шляхами йшли вони до своєї мети: Сивоок з джерел народних піднявся, а князь, долаючи численних супротивників, стверджував все своє життя, що духовність — то найвищий скарб.

Гине Сивоок, гине і Гордій Отава — вітчизняний мис­тецтвознавець, але вже під час другої світової війни. У розмовах з німецьким професором Шнурре він відстоював ідею самостійності первісної культури слов'ян, а ціною сво­го життя зберіг від розкрадення фашистами творіннь пра­давнього генія. Отава навідріз відмовляється віддати фре­ски Софії Київської в німецький музей. Йому огидна навіть думка про це. Саме тому "... вбитий був у тому са­мому соборі, загинув самотнім, нікому невідомим бійцем..., діяв відкрито, сміливо, може, наївно, та інакше не міг, не вмів, такий уже мав характер".

Продовжує справу батька Борис Отава — представник нового покоління вчених. Його кличе до цього обов'язок перед пам'яттю батька, наукою, рідним містом. Софія Київська для нього святиня, символ надбання українського народу, як і для попередніх поколінь, його сучасників май­бутніх нащадків. Софійський собор — символ духовності, витвір одвічного народного генія, який передається як до­рогоцінна естафета від покоління до покоління. Таке відчуття, що отой древній слов'янин Сивоок передав свої знання Гордію Отаві, а той заповів Борисові. Від покоління до покоління... Назавжди...

Павло Загребельний прагнув осмислити сам й донести до читачів у романі "Диво", що ж лишає прийдешнім по­колінням історія, проходячи через частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе сьогодні, ставши духовним скарбом сучасника. Безумовно, Софія Київська — те незвичайне диво, що "ніколи не кінчається і не переводиться".

Весняний сонячний день. Я стою в Софійському соборі, а зверху і зі стін дивляться на мене образи святих. Мовчки дивляться, але я відчуваю їхні думки. Можливо, за допо­могою телепатії. То серйозні, то трохи усміхнені — сонце бавиться. Скільки ж кубометрів мені не вистачає, щоб бу­ти таким великим, як собор? Від його краси захоплює по­дих, серце наче перестає битися. З одного боку виходять озброєний шаблею монгольський воїн і професор Шнурре з автоматом, з іншого — Сивоок з каменотесом, Гордій Ота,-ва з фрескою та Борис з іконою. До кого ти приєднаєшся, друже?..