Темний і пригнічений давній Київ. Кінець XV — поча­ток XVI століття. Людям заборонено користуватися світлом, однак кияни не примирилися з неволею. П'єса І. Кочерги "Свіччине весілля" розповідає про боротьбу тру­дящих Києва за правду, за волю, за світло проти влади ли­товських князів.

Ремісники обурені утисками литовського панства, а їх ватажок Іван Свічка рішуче заявляє:

...Життя не пошкодую,

А привілеї наші поверну!

Герой повертається з грамотою на Поділ, відразу віддає її ремісникам, щоб "розсіяли нарешті сум нічний". Він закликає боронити свої права "грудьми і мечем". Але скоро люди переконалися, що миром не добитися справедливості. Іван Свічка очолює боротьбу з поневолю­вачами. Люди рушають за ним на бій з ненависними во­рогами, бо вірять йому, шанують його світлий розум. Навіть пани, недруги Свічки, змушені визнати його си­лу, красу, розум; він зворушує мужністю і непохитністю. Самозакоханий Ольшанський, побачивши Івана, з заздрістю процідив:

... Не дивно, що вона

Князівської любові не схотіла.

Герой свято вірить, що в майбутньому трудящі звільняться від експлуатації і стануть незалежними:

... Для вільного народу

Колись зоря займеться світова.

Він впевнений, що мир і благополуччя самі не прий­дуть. Ця впевненість не залишає його і в критичну хвили­ну, коли воєвода засудив його на смертну кару.

Сміливий, мужній, непримиренний до насильства збро­яр викликає симпатії ще й тим, що це ввічлива і благород­на людина, яка ставиться з пошаною до інших трударів. Це розумна, духовно багата людина, яка вірить у світле майбутнє своєї держави.

Моя Україна засвітила мирну свічку волі і незалеж­ності.

Хай же світить цей вогник волі нам і нашим нащадкам вічно! А нам треба жити й працювати, щоб цей вогник горів яскравим незгасним полум'ям.