Нікого не залишила байдужим ця трагедія. Не могла не схвилювати вона і наших митців, що завжди відчували свою відповідальність за долю людства. Тяжко переживає катастрофу Іван Драч, виливаючи свої почуття в поемі "Чорнобильська мадонна", даючи художні осмислення тра­гедії. Він створив образ Чорнобильської мадонни, намалю­вав її такою, якими малювали мадонн протягом тисячоліть від Рубльова і Леонардо да Вінчі, від Вишгородської мадон­ни до Атомної Японки. Іван Драч відчуває, що коли він починає писати образ своєї мадонни, то вона керує ним, наповнює його сльозами й пеклом, кров'ю і жахом, але мовчати він не може, бо вважає, що повинен бути людсь­ким "плачем і голосінням".

Як же можна людям врятуватись від наслідків цієї аварії? На це питання відповіді немає. Целофаном вкрили всі криниці, всі колодязі. Але де ж знайти кілометри цело­фану, щоб вкрити усе Київське море, "зачаровану Десну", з якої Київ п'є воду?..

Радіація забруднила велику територію, і тепер там зав­мерло життя. Дуже тяжко людям залишати рідні хати, все, що вони нажили своєю працею. Для них це ніби відірвати частку свого серця, тому й не може жити у місті непокірна мати. Знов і знов, навіть боса, тікає вона у дорогі її серцю місця, в рідне село. І часто бачать її сліди на піску солда­ти, і тремтіння пробігає по них, коли вони дивляться на цю картину.

А який біль здавлює душу, коли перед очима постає об­раз жінки, якої всі цураються, бо своїм виглядом вона на­ганяє страх на всіх, хто її оточує. Сива, босоніж, ступає вона по землі, тримаючи в руках "з лахміття ляльку". Ку­ди вона йде, нікому невідомо, мабуть, навіть і їй. І це пе­ред нами жінка, доля якої — народжувати дітей, бути тур­ботливою матір'ю? Та Чорнобиль не пожалів нікого.

Вражає образ "баби в целофані". Вона покрила корову це­лофаном, взула її в синові чоботи і спокійно пасе на от­руєному лузі. А разом з усіма, як каже жінка, вона не виїхала на зло "синам", яких вважає винними у тій катастрофі.

Жінки в поемі втілюють у собі образ "Мадонни Атом­ного Віку", уособлюють саме Чорнобильську мадонну.

Автор поеми відчуває відповідальність за те, що ста­лось, він не може витримати, коли Чорнобильська мадонна заглядає в його душу. Вона намагається знайти хоча б краплю совісті в душах політиків, енергетиків, вчених, ко­ли дивиться їм у вічі, бо саме їх необдуманість і безвідповідальність привели до Чорнобильської катастрофи.

Цією поемою Іван Драч збудував пам'ятник тим дням Чорнобиля квітня 1986 року, пам'ятник-нагадування про тяжку і скорботну біду. Ця трагедія назавжди залишиться спільною бідою, спільним болем людства. Обов'язок кож­ного з нас — зробити все, щоб такого лиха ніколи більше не зазнала Земля. 1 хочеться до всіх звернутись зі словами: "Люди! Бережіть землю і все суще на ній! Бережіть заради дітей, онуків і правнуків, заради життя!"

(II варіант)

...Не питай ніколи, по кому подзвін,

він дзвонить по тобі.

Ернест Хемінгуей.

Десять років тривожні трагічні дзвони лунають над зем­лями   України,   Росії,   Білорусі,   вказуючи   точну   адресу біди — Чорнобиль. Саме там у квітні 1986 року вибухнув атомний реактор, і "мирний" атом приніс таке лихо, якого людство ще не знало. І найстрашніше те, що наслідки чор­нобильської трагедії ми будемо відчувати довгі роки, і на­щадки наші не раз пом'януть її словами гіркими й гнівними.

Тяжкими роздумами про цю трагедію та її наслідки пройнята поема Івана Драча "Чорнобильська мадонна".

Вже сама назва твору висвітлює його суть. Мадонна — це жінка, прекрасна своїм материнством, це життя і про­довження роду, це безсмертя людства. Митці всіх часів зображували Мадонну, у кожного вона своя, неповторна, її образ проходить крізь століття. Любов та ніжність творили Мадонн. Нова Мадонна народилася із спалахів збоже­волілого атому, із страшної біди. 1 ім'я її — Чорнобильська мадонна.

На її очах змінився світ: ліс став "сонця рудіший", пишна рослинність перетворилася на пастку, бо стала на­сиченою радіонуклідами. Тепер отруєні і земля, і вода, і повітря. Але найстрашніше те, що смерть торкнулася своїм крилом і дорослих, і дітей. І вагітна жінка вже ніколи не буде знати спокою за ще ненароджене дитя. Гинуть дорослі сини, борючись зі страшним вогнем, гинуть матері, які не­спроможні допомогти синам. Вогняний хрест тепер пе­реслідує і синів, і матерів. Ніхто не врятується, бо смер­тельний вогонь "женеться хрестом навздогін".

Іван Драч намагається знайти витоки біди, чому вона сталася, і приходить до страшного висновку: цю трагедію породили нелюди.

Немає значення, хто вони: чи політики, які примушу­вали втілювати в життя найхимерніші ідеї, чи вчені, що невдало вибрали місце для атомної станції і утворили море на цвинтарях; чи розбещені хлопці та дівчата, що, регочу-чи, грають черепами.

"На вічній дорозі розіп'яні ми", бо ніколи не знали Правди ні про себе, ні про те, що твориться навколо. Ось чому підвів голову Соловей-Розбійник, вирвався на волю своїм свистом, своїми громами, своєю божевільною силою зруйнував чарівний світ. Тепер його ловлять армії і ака­деміки, замуровують у саркофаг.

Але, здається, спізнилися, бо тисячі отруєних матерів та батьків передадуть нащадкам загублене здоров'я, зане­покоєність душі, передадуть отруєну землю, зневіру в мо­гутність людини.

За все ми заплатили не лише життям молодих, а й майбутнім благополуччям, бо не вкрити небо і землю це­лофаном.

І, як завжди, ми не знаємо, хто він — найголовніший Розбійник, той Перший, що так і не з'явився на суд. А пе­ред світом стоять "Мадонни атомного віку" — Чорнобиль­ська, Солдатська, Хрещатицька. Вони — за життя і радість, Розбійники — за жах і смерть. І від того, якими будемо ми, на чий бік станемо, залежить, яким буде світ, хто переможе. Адже "сіль пізнання — це плід каяття...". Я вірю, що переможе розум і совість, любов і вірність, краса і надія. Переможе справжня Мадонна!