Є серед творів Лесі Українки невеличкий етюд про ме­телика, де розповідається, як маленьке створіння, що наро­дилося у темнім льоху, вперше у своєму житті побачивши світло, вперто прагнуло наблизитися до нього і загинуло, влетівши у пломінь. Коли хтось із товариства, котре сиділо за столом і спостерігало змагання метелика зі світлом, зау­важив: "Дурному дурна і смерть", — почувся голос: "А хіба розумніша була б його смерть, якби він навіки заги­нинув у темнім льосі? Те світло спалило його, але він рвався на простір. Він шукав світла!"

Оце поривання до світла, непримиренність до жи­вотіння, байдужості були властиві і Лесі Українці, яка, об­равши тернистий шлях поета, хотіла бачити пісні свої пло­меніючими, слова — зброєю іскристою, Вона їм не раз на­казувала: "Палайте чи паліть, та не в'яліть!"

Поетичним маніфестом письменниці, її мистецьким кредо став вірш "Слово, чому ти не твердая криця...":

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

У першій строфі цієї поезії письменниця звертається до слова,' яке повинне піднімати народ на боротьбу, а, отже, "знімати вражі голови з плеч".

Наступна строфа — це по суті аналіз своєї письмен­ницької, громадянської позиції. Поетеса ніколи не видобу­вала фальшивих нот із своєї ліри, для битви з ворогом гар­тувала слово кров'ю власного серця:

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш.

Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Поетеса переконана в тому, що художнє слово стає міцною зброєю лише тоді, коли його візьмуть дужі месни­ки, задля яких вона і гартує цю свою "зброю іскристу". Ця поезія відзначається музикальністю. Я.Степовий напи­сав романс "Слово, чому ти не твердая криця".

В своїй ранній поезії "Співець" Л.Українка запевняє читачів у тому, що ніякі сили не примусять її відмовитись від патріотичного обов'язку — служити своїй батьківщині й рідному народові. Юна поетеса усвідомлювала: поетич­ний шлях тяжкий, і здолати його одній важко — такі роз­думи і почуття пронизують вірш "Мій шлях".

Самій недовго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті

Леся мріє своїм словом збудити народ до боротьби за волю, за правду, знає, що в цій борні може загинути бага­то борців, серед них і вона:

Хай я загину, та хай сяє мило

Над людьми сонцем правда і надія!

В поезії "У чорную хмару зібралася туга моя ..." авто­рка постає ніжною, стійкою, мужньою. Всі почуття, які пе­режила — від невимовної туги до гіркого ридання, — не зломили її, "до землі не прибили", а, навпаки, загартували волю і серце, зродили буряний мотив боротьби:

...Я вийду сама проти бурі

І стану, — поміряєм силу!

Твори поета, уточнює Леся Українка у вірші "Поет підчас облоги", подібно до життя, мають бути всеосяжни­ми, різноманітними, спів поета повинен будити від сну, служити загальнонародній боротьбі за свободу.

Леся Українка добре знала з історії світової і вітчизняної літератури, із власного досвіду, що часто доля була жорстокою до справжніх поетів: італійський поет Данте був вигнаний із своєї країни; англієць Байрон помер у Греції; Пушкін, Лєрмонтов, Шевченко, Грабовський фізично знищені царизмом. Поетеса часто писала на цю тему.

Зокрема у вірші "На столітній ювілей української літератури", присвяченому 1.Котляревському, вона так висловлюється про долю поетів-борців:

Ніхто їх не брав під свою оборону,

Ніхто не спускався з найвищого трону,

Щоб їм уділяти хвали.

Чоло не вінчали лавровії віти.

Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

Страждали співці в самоті.

Та будучи вірною девізові: "Тільки в боротьбі життя і щастя", — Леся Українка слідом за Т.Шевченком і М.Некрасовим, разом з І.Франком і П. Грабовським проголоси­ла: "Не поет, хто забуває про страшні народні рани..."

Хто вам сказав, що я слабка..." — останній ліричний вірш тяжкохворої Лесі Українки. Зміст його свідчить про незламність поетеси і її віру в безсмертя поетичного слова:

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?

Звернімося ще до одного вірша — "Зоря поезії", в яко­му поетеса проголошує своє естетичне кредо.

Вона мала право сказати про свою поезію: "Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне". Бо людина, яка обрала для боротьби з ненависним ворогом гострий кинджал, тобто слово-зброю, не могла не запалити у серцях прийдешніх поколінь вогонь любові до свободи, ненависті до тиранії.

Я твердо переконана, що життєвий і творчий шлях ве­ликої поетеси став взірцем для багатьох поколінь.