Куди йдемо?

Який лишаєм слід?

Хто пам'ять змив, як дощик акварельку?

Все менше рук, що вміють сіять хліб.

Все більше рук, що тягнуть все у пельку.

Такі рядки не може написати байдужа людина. Сповне­на болями суспільства, поетеса не вчить нас, як треба жи­ти, а страждає від людської байдужості, від неправди, яка панує в суспільстві. Доля України, її майбутнє залежать від того, які ми є сьогодні, якими будемо завтра. Вражають такі рядки:

Здається ж, люди, все у них людське,

 Але душа ще з дерева не злізла.

Це не критика людини, це не іронія — це крик душі, якій випало вболівати за долю сучасного і прийдешнього.

Душа здригнеться і в астралі,

Де ж те як писанка село?

В майбутнє підуть магістралі,

А України наче й не було?!

Не для того б'ється серце в грудях поетеси, щоб мов­чки споглядати прірву, куди падає найцінніше, що є в суспільстві, — духовність. її кожне слово сповнене зна­чущості й ваги, бо виважене на терезах совісті й сумління.

/ це, напевно, головне.

 Якої ще фортуни?

Не відступись

 І не покласти лжу на струни.

Ліна Костенко із тих людей, кого вибрала Муза. Без­компромісно стала вона на шлях Поезії, і став цей шлях її Долею. Не можна не хвилюватися, торкаючись її поетичної душі, що сповнена болями, сподіваннями, вірою.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, —

принаймні вік прожити як належить.

Свій поетичний заповіт Ліна Костенко щедро дарує су­часникам, струнами торкаючись сердець читачів. Сила її слова у чистоті і чесності. Мабуть, такими вона хоче бачи­ти нас всіх, безкомпромісними і порядними, бо доля Ук­раїни — це доля поетеси, доля кожного з нас.