Ім'я Миколи Вороного назавжди вписане в історію нової української літератури. Він своєю плідною діяльністю розширив обрії творчості та поетичних злетів.
На жаль, тридцять років твори М.Вороного не видавалися. Видатного майстра поетичного слова віднесли до "но-вочасної українізованої дрібнобуржуазної інтелігенції". Був він неповторним, постійно різним: то холодним, як лід, то жагучим, як полум'я. А головне — він перебував у постійному пошуку, бо мав на меті вивести українську літературу з провінційного кола на європейський рівень. М.Вороний вважав, що справжнє мистецтво повинно єднатися з боротьбою за щастя людини. Поет не може стояти осторонь жорстокої дійсності.
Поезія Вороного глибоко патріотична. Саме такою і є його поема "Євшан -зілля". Цей твір був написаний у 1899 році, але зовсім недавно дійшов до нас.
Червоною ниткою через весь твір проходить ідея любові до рідного народу, до батьківщини. Моя земля, мій край, моя кохана сторона, — мовить кожна людина про свою Вітчизну, Материзну. Певно, так само виспівує прудкокрилий птах, коли повертається навесні до рідного гнізда. Це Божий закон любові до роду-прароду, до місця, де ти пустив своє коріння в рідну землю. Горе тій людині, яка відцуралась від свого і, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька.
З болем у голосі звертається Микола Вороний до таких людей. Свої думки і сподівання вкладає він в уста "гудця", якого половецький хан посилає на Руську землю. Музикант має на меті повернути сина з чужини до рідного батька, якому "тяжко віку доживати під вагою самотини". Але хлопець, якого князь Володимир оточив пошаною і багатством, не пам'ятає вже свою родину, чужими йому стали й пісні половецькі:
Але спів цей ніжний, любий,
Ані перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце,—
Він сидить німий, байдужий.
І не може здригнутися серце людини від цих слів, "бо хто матір забуває, того бог карає, того діти цураються, в хату не пускають".
Але мудрий співак все-таки знаходить спосіб зворушити душу юнака. Він дає йому понюхати євшан-зілля. 1 відбувається диво: подих рідної землі відродив картини дитинства, і хлопець ніби прокинувся від довгого сну:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!
Можна було б сказати, що все це схоже на казку, але не має в цій поемі, як у казці, щасливого кінця. Поет наголошує на тому, що багато і українців блукає по світу у пошуках щастя. 1 вони не розуміють, що щастя можна знайти тільки на рідній землі:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свій повороту?!
Можно сказати, що поема "Євшан-зілля" орієнтована і на сучасного читача. Проблема, піднята в ній, залишається актуальною і сьогодні, бо розкидала мачуха-доля українців по різних куточках земної кулі. І є нашого цвіту та й по всьому світу. Але хочеться, щоб кожен завжди пам'ятав предковічну, прадідівську землю, що відома всюди своїми рясними щедротами: хлібом-сіллю і піснею, чесною звитягою і милосердям до скривджених.
| 
