Лірична пісня "Колгоспний вальс" відображає почуття щасливих хліборобів. Різноманітними художніми засобами поет малює радість трудівників, щедрість колгоспних ланів, народний достаток:

Люба, нам з тобою врожаю моря,

Тихо в надвечір'ї нам світить зоря...

Бадьорий настрій викликає картина літнього вечора, коли пісня сама злітає з вуст.

У пісні "Ранки солов'їні" звеличується ніжне кохання, яке ніколи не забудеться, сниться ночами. Згадуються і со­лов'їні ранки, і стежки, де ступали ноги милої, і подніпровські далі, якими колись милувалися разом:

Стежки і доріженьки

Ген лягли у даль,

В парі ми любилися —

Серденьку жаль.

Смуток ліг на душу ліричного героя. Розійшлися життєві дороги закоханих, але сподівання на зустріч живе, тому і бадьорить душу приспів:

Знову цвітуть каштани,

Хвиля дніпровська б'є,

Молодість мила,

Ти серце моє.

Поезія Андрія Малишка живилася з джерел народної творчості та класичної літератури.

Саме близькість до фольклору визначає такі якості Малишкової поезії, як пісенність, прозорий і чіткий вислів, розмовні інтонації.

Материнській любові і відданості, материнській печалі і величі Малишко присвятив схвильовані рядки багатьох віршів, поем. Образ матері в "Пісні про рушник" набуває узагальненого значення.

З глибинних джерел фольклору черпає Малишко барви для змалювання образу матері, яка проводжає свого сина у далеку дорогу:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала

І рушник вишиваний на щастя дала.

В погляді її — тривога і смуток, надія на щасливе май­бутнє сина, побажання йому добра у невідомім краю. Мати журиться, разлучаючись з сином, але вірить у його світлу долю, і цю віру поет втілює в образи вишитого рушника, що символізує життєву дорогу людини і материнське бла­гословення:

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

"Він полишив нам золоті розсипи своїх поезій, нев'яну­чу красу своїх пісень... Вогнистий син України, улюбле­нець народу... співець життя, молодості, любові — такий він для нас незабутній Андрій Малишко", — сказав про поета Олесь Гончар.

II варіант

Світанок. Жнива. Разом з сонцем підіймаються люди. Рано на селі починається праця, та не просто так почи­нається, а з піснею. Бо співаючи, легше працювати, це відомо всім. Та ось скінчилася робота. Відпочивають — і знову з піснею. Десь там, серед берізок, голосно співають дівчата, із-за велетнів-дубів могутнім басом їм вторять па­рубки. Ллється пісня, причому так, що ноги й руки наче самі так і стрибають, просяться в танок. Та це десь в одно­му кутку, а в іншому можна почути, як мати, годуючи ди­тину, з ніжністю співає колискову.

З піснею проводжають в армію. З нею ми нерозривно зв'язані все життя: від народження і до самої смерті. Хто ж їх складає? Чим вони приваблюють до себе — оці неабиякі витвори народного фольклору?

Кажуть, що складає пісні сам народ, та створюють їх і його талановиті сини та доньки. Один з них — Андрій Ма­лишко.

Село Обухів на Київщині. Круті узгір'я в п'янкому за­паху чебрецю та полину. Явори над шляхом. До вибалків збігають смужки жита. Ось в такій чудовій місцевості в ро­дині хлібороба Самійла Малишка і побачив світ майбутній поет. Вечорами в хаті бриніла то весела, то сумовита нень­чина пісня. Від матері перейняв поет любов до народних мелодій і рідного слова. "Той незабутній вогник отчого до­му, — згадував поет, — де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора, — напоїли і вигодували мене, дали мені душевний гарт і радість на все життя".

Велика літературна спадщина залишилася нащадкам від славнозвісного митця, та пісні займають в ній чільне місце. З багатьма композиторами працював поет. Вірші Малишка поклали на музику Л.Ревуцький, С.Козак, А.Штогаренко та інші. Окрилені чарівними мелодіями Платона Майборо-ди, вірші "Рідна мати моя" ("Пісня про рушник"), "Ранки солов'їні", "Стежина", "Білі каштани", "Ми підем, де тра­ви похилі", зажили великої популярності, стали народними піснями. їх дуже багато, але про деякі з його пісень я спробую розповісти.

У пісні "Ранки солов'їні" йдеться про ніжне кохання, яке ніколи не забувається, сниться ночами. Згадуються і солов'їні ранки, і стежки, де ступали ноги милої, і подніпровські далі, якими колись милувалися разом. Все знайоме до болю. Смуток на душі ліричного героя. Розійшлися життєві дороги закоханих, але сподівання на зустріч живе, тому й бадьорить душу приспів:

Знову цвітуть каштани,

Хвиля дніпрова б'є,

Молодість мила,

Ти серце моє!

Материнській любові і відданості, материнській печалі і величі Малишко присвятив рядки багатьох віршів, поем. Образ матері набуває узагальнюючого значення у "Пісні про рушник" (1959). З глибиних джерел черпає поет барви для змалювання образу матері, яка проводжає свого сина у далеку дорогу. У погляді її — тривога і смуток, надія на щасливе майбутнє сина, побажання йому добра у невідомім краю. Любовно вимальований портрет матері за допомогою простих, але виразних епітетів:

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Вишитий рушник відомий і шанований в народі здавна. Дівчина дарувала милому на дорогу хустину, мати — руш­ник. Рушниками заведено оздоблювати світлиці, дівчина подавала рушники на сватанні, ставала на рушник з наре­ченим під час весілля. З образом рушника у ліричного героя пісні зв'язані найсвітліші спомини про рідну матір, про дитинство і рідні краї. "Пісня про рушник" сприймається як монолог сина, який знаходить найніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботи, вірну любов і лас­ку.

Поезія А.С.Малишка "Чому, сказати і сам не знаю..." живе в народі також як пісня під назвою "Стежина". Без­перечно, це — перлина української поезії.

...Догорало чисте багаття його життя, фізичні сили по­кидали Малишка, та розум, поетична пристрасть палах­котіли вогнем слова, бажали діяти, діяти до останнього подиху, його серце сприймало життя в усій його повноті. "Стежина" створена 8 лютого 1970 року — за вісім днів до смерті поета. Це — лебедина пісня.

Стежина життя... Це по ній кожен має пройти гідно. Та якою вона буде і де проляже? Чи десь на чужині, чи в ріднім краю?.. Єдина... Найдорожча... На глибокі роз­думи спонукає нас цей так просто й майстерно скомпо­нований вірш. Людське життя, як і ота стежина, безпе­рервне...

І в кожного вона своя —

Ота стежина в нашім краю

Одним одна біля воріт.

Ми торкнулися лише невеличкої частки неперевершеного народного скарбу — пісні. Познайомилися з творчістю поета, який все своє життя беріг вогник народ­них джерел непотьмареним. Його виростила, нагодувала щедра українська земля, вона напувала його життєвою енергією, була музою його пісенної творчості. А що ж це таке — пісня? Думаю, що це духовний стан людини: не­самовитість і стриманість, гаряче весілля і тяжкий сум, радість кохання та біль розлуки, задоволення працею та заклик до боротьби з ворогами. А ще це — за влучним висловом О.Довженка — "геніальна біографія українського народу". Саме так, в пісні відбито нашу історію. Хіба можна уявити собі українця без пісні? Ні, звичайно ж! Як і без соловейка — цього природного співуна. Тож заспіваймо, браття, пісню!..