Є поети, у яких пісенне кожне слово. Доторкнися до нього музикою, і воно поведе тебе у дивний світ глибо­ких роздумів і почуттів. Ніжна його мелодія озветься в серці теплими спогадами. Мов до цілющого джерела при­падеш до тієї пісні і ще глибше відчуєш силу і велич рідного народу, своєї землі. Ти станеш багатшим душею, підеш квітучими гаями і полями, де проминули твоє ди­тинство, молодість, і тепла материнська усмішка зігріє тебе.

Ім'я Андрія Малишка вже давно й по праву вписане в історію української літератури. Це поет могутнього ліричного обдарування. Його творчість розвивалася в річищі української народнопісенної традиції. Естетичний ідеал Малишка формувався під помітним впливом народ­них уявлень про красу як гармонію людини і природи; його світогляд вибудовувався на грунті народного ро­зуміння справедливого життєустрою. Отже, в свідомості поета найглибше вкорінилися такі вагомі для трудящого люду поняття, як совість, правда, порядність і чесність. Ці поняття в поезіях Малишка безпосередньо асоціюються із заповітами його предків — чесного селян­ського роду і тих прадавніх волелюбців, чиїми тілами мостився колись Володимирський каторжаний тракт, і близьких та знаних смолокурів, кожум'яків і плотогонів, які своїм життям дали майбутньому поетові конкретні уроки людяності і трудової гідності. Та найбільш пам'ятні йому заповіти матері:

Мене навчала мати ще колись: —

Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь і мужнім будь в житті —

Скупі два слова. Нелегкі два слова.

Ранні вірші Андрія Малишка чарують і приваблюють простотою і безпосередністю світосприймання, світлим і щирим поглядом на життя. Основний мотив його лірики — радісне здивування перед багатством земної і людської кра­си. І поет немовби поспішає схопити, запам'ятати серцем,передати словом ту красу, нічого не пропустити, взяти в свою поезію все, чим багате життя. У ранніх віршах Ма­лишко змальовує людину, чиє щастя у відчутті свого єднання з іншими людьми, з рідною батьківщиною. І красу земну він оспівує тому, що знає: вона потрібна для людсь­кого щастя.

Тільки нам все жити, не вмирати,

Зерно сіять, зацвітати знов.

Тільки щастя нам дано багате,

То велике щастя наше — мати,

Батьківщина — правда і любов!

Серед різноманітних творів А.Малишка довоєнного часу на особливу увагу заслуговують вірші про трудівників — простих людей села. Поет з любов'ю розкриває їхні характе­ри, красу їхніх помислів і прагнень, життєву мудрість. Поет майстерно вміє підкреслити риси людини, яка всю душу вкладала в благородну працю. Сільський інтелігент заслуго­вує на шану і любов за подвиг свого серця і розуму. У вірші "Учитель" тепло змальовано образ Трохима Івановича, учні якого подались у світ і "в небо піднялись крилато", але не забувають свого наставника, пишуть листи.

Герой поезії "Дядько мій, Микита-чорнокнижник..." приваблює нас доброю життєвою вдачею: він з однаковим успіхом "шиє чоботи багатим", захоплено "розповідає про ніжність, хоч її не бачив цілий вік", а мудрість черпав із книг, від старих людей. Небіж дядька Микити — продов­жувач мудрого роду, оберігач родоводу, а відтак і всієї на­шої української нації.

Молодому поетові все навколо вважається квітучим, райдужно-переливчастим, по вінця наповненим безхмар­ною блакитністю, і вся земля постає перед очима "журбою не зажурена, ще й сонцем обцілована". Усе це цілком щи­ро; можливо тут спрацював психологічний механізм "само­навіювання", але не було обдуманого наміру пристосувати­ся до обставин, не було силування душі і творчої уяви, хоч буяли сорокові роки.

З часом змінюється загальна тональність Малишкових поезій, слово набуває багатозначності. Іншим стає і образ сучасника, тієї ж таки трудящої людини, яка постійно привертає його увагу. Замість абстракції, що "над урожай без­межно вироста", з'являється людина жива, в своїй при­родній плоті. Так в одному з віршів, вміщених у збірці "Березень", без пафосу, використовуючи побачені уваж­ним оком деталі, поет оповідає про дівчину-водія важкої п'ятитонки:

Робила звичайну, буденну роботу,

Зосереджена, строга, в сіренькому світри

Зарясніли на чолі краплинки поту,

Світло-синя косинка тремтіла на вітрі.

І так ця буденна краса і самої дівчини, і її праці вражає поета, що він завершує вірш по-людському щирим вигу­ком: "І забуть це не можна, їй-богу, не можна!"

Після війни 1941-1945 років починається новий етап у творчості А.Малишка. Довго очікуване, омріюване в кри­вавій коловерті війни повернення додому настроювало пое­та на радісне входження в мирне, щасливе, безхмарне життя, сповнене успіхів у праці і творчих злетів. Дійсність же виявилася значно складнішою. Зруйноване господарство країни вимагало від людей титанічного напруження зу­силь, яке не завжди увінчувалося високими звершеннями. Особливо потерпало від нестатків, розрухи село. Але поет на "високій ноті" оспівує село, що разюче розходилося з реальною дійсністю:

Ходить полем молодистий,

Гонить хвилю з краю в край

Золотистий, колосистий,

Яровистий урожай.

Але життя брало своє, і згодом поезію Малишка прони­зує віра в силу творчої мислі, що прокладає людству шлях у майбутнє. Це, знову-таки, характерний для творчості Андрія Самійловича поворот до реальності, осмислення ним життєвих явищ і процесів.

Поет дедалі більше і глибше усвідомлює, що любов до отчого дому, яка з першопочатку одухотворює людину, формує в ній почуття патріотизму, не може й не повинна у наш вік замикатися лише на собі і тим більше ставати перепоною в служінні людству і прогресу. Це — ідея часу, яку чутливо вловлює Малишко:

Не забувай за отчий свій поріг,

Але й кермуй політ за обрії незнані —

І мислі й часу закони невблаганні

Неси в будуччину, на плетиво доріг.

Не можна залишити без уваги вірш "Бусел", де автор описує лелечине буденне життя. Бусел сприймається нами як алегоричний образ людини, яка понад усе любить свою землю, свій дім, свою родину.

Він прилітає з далекого краю,

 Не спочиваючи, лине, лине, —

Здається, на світі миліш немає,

Чим наше подвір'я, стара яворина.

В останніх рядках вірша розкривається його поетичний

зміст:

Не смійтесь, я теж на бусла схожий

Такою ж любов'ю до отчого дому.

Любов до природи, до України, до людини праці була одним з головних напрямків творчості поета. Незадовго до смерті він писав:

Беру до серця землю всю, як є, —

Гармонію від сутінку й світанку,

Бузкове майво й пурпуру стожар,

Що радує людину, звіра й птицю.

Та ще вловити потаємний звук,

Коли вона шепочеться з камінням

І хилиться в завіддях світових,

Але ж цвіте і не вмирає зроду...

І хоч його творчий шлях проліг через перегони складної і суперечливої доби, він зберіг вірність отому давньому ма­териному    заповітові,    прагнув    залишитися    мудрим    і мужнім.