Микола Куліш — одна з найтрагічніших постатей української драматургії доби "розстріляного Відродження". До кожного з наших корифеїв ми можемо прийти на могилу поклонитися, а Микола Куліш, востаннє обізвавшись з політичного ізолятора на Соловках 15 червня 1937 року, зник безвісті.
Та не зникла драматична спадщина письменника. Зараз Микола Гурович Куліш повернувся до нас своїми творами, в яких висвітлюються одвічні проблеми людського життя. Частина спадщини драматурга присвячена долі українського села 20-х років. Це драми: "97", "Комуна в степах", "Прощай, село". Які проблеми хвилювали автора? Голод після громадянської війни, пошуки шляхів нового життя на селі, усвідомлення цінності людської особистості.
Трагедія "97" — це малюнки побутового життя селян під час нестерпного голоду. Автор у п'єсі показав нам боротьбу незаможників проти глитаїв Гирі та Годованого. Дев'яносто сім незаможників слобідки Рибальчанської піднялись на боротьбу з голодом. Чи могли вони порятувати людей в умовах страшного лихоліття? Представник незаможників Мусій Копистка — втілення порядності, розуму, розсудливості. У найскрутніші хвилини він допомагає людям. Приймає у свою сім'ю Василька Стоножку, у якого від голоду померли батьки. Стає на захист Ларивона і Орини, які стали дітовбивцями і людоїдами. Копистка розуміє, що хворих людей треба лікувати, а не знищувати, бо дії Орини і Ларивона не підлягають вже людським законам. Самого Мусія рятує від смертного вироку людського суду тільки той факт, що Сергій Смик привіз підводу хліба, обміняного на церковні коштовності.
Картини життя селян після встановлення радянської влади вражають злиденністю, приреченістю, спустошеністю. Увесь твір пронизує трагічне світобачення і світосприймання.
У злободенній "Комуні в степах" драматург відтворив боротьбу частини селянства за нове життя. Цим твором автор жив, пломенів і розчарувався.
У п'єсі "Прощай, село" усвідомлюються цінності людської особистості і драматизм боротьби за соціальне визволення.
У центрі кожної п'єси Куліша — внутрішня драма людини, кинутої у вир випробувань. Село у драматурга постає без прикрас, без спрощення, у складній ситуації дійсності. Тим і вагомий доробок Миколи Куліша. Автор ставить у своїх творах питання, а розв'язувати їх доводиться читачам. Хто ми є? Для чого живемо? Чому ми жертви? Хто вершить над нами суд?..
Проблема українізації у драмі Миколи Куліша "Мина Мазайло".
Драма "Мина Мазайло", що була написана у буремні і хвилюючі роки післяреволюційного економічного і культурного відродження України, — надзвичайно актуальний твір для нашого народу, оновленого подіями національного пробудження. Невмолимий прес економічних проблем вичавлює з наших ослаблених тоталітаризмом душ усі сили і замулює щедрі витоки національних поривань, які напувають цілющою джерелицею наш дух. Наша свідомість мізерніє. У відчаї чіпляємось за старі догми й ідеї, намагаючись зберегти отой болотяний спокій, і не відчуваємо, що там — лише бездиханність склепів. Тож повернімось до сонця, до святості, до рідних витоків! Лишаймо, як одяг, з якого виросли, панцирі бездуховності і безнародності, шмаття міщанської свідомості!
Чи це унікальність нашої історії, чи невблаганна закономірність, чи письменницький геній, але драма "Мина Мазайло" цією своєю сутністю кричить і звертається саме до нас, сучасників, засуджуючи філістерську обмеженість нашого українського міщанства. Темою твору є ставлення шовіністичного і патріотичного таборів до проблеми українізації в період непу, що так нагадує сьогодення.
Головний герой твору Мина Мазайло з комічною цілеспрямованістю намагається змінити своє прізвище на більш благозвучне, на його думку, російське. Ця нервова і якась надзвичайно пересічна людина — суцільний національний нігіліст, який, безмежно ненавидячи свій народ, переростає в монстра. Рішення змінити прізвище викликає неоднозначну реакцію в сім'ї Мазайлів: до розв'язання пекучої проблеми залучаються близькі і далекі родичі. Непримиренну позицію на захист рідного прізвища займає Мокій — син Мини. Він винятковий українофіл, хоча, на мою думку, деяка "заземленність" власне на питаннях рідної мови і культури робить цей образ однобоким. Але це — виклик суспільству, яке в національних питаннях дуже часто чинить несправедливо. Психологічно зламати Мокія намагається тьотя Мотя, яку терміново викликають з Курська. її відверто расистська платформа грунтується на великодержавницьких шовіністичних твердженнях, які викликають відразу своєю непробудною темрявою й ідейною обмеженістю. Гострота гротескно забарвлених конфліктів і сутичок наростає. Мина домагається зміни прізвища на милозвучне Мазєнін, хоча явно його ідея зазнає поразки через свою вбогість на фоні безмежжя національного поклику свідомості Мокія і його однодумців.
Та досить несподівано виявляється розв'язка. Мину, який вважав своє українське прізвище перепоною на шляху до блискучої кар'єри, звільняють з роботи за "систематичний опір українізації". Українська ідея перемогла. Але вражає те, що реальна перемога забезпечується чиновницькою директивою. Невже через директиви може утвердитися національна ідея? Дядько Тарас, націоналіст і однодумець Мокія, робить несподіваний і парадоксальний висновок, що українізація — це спосіб виявити національно свідомих, а потім їх знищити. Дійсно, історія потім "грала" за цим сценарієм під керівництвом "великого" режисера Сталіна.
Тож хай перемога національної ідеї не залежить від постанов, указів і директив. Впускаймо її в свою душу, свій розум, своє життя без примусів! Тільки тоді вона щедро обдарує наш народ своїм теплом і святістю.
|