Олесь — природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, в якому "з журбою радість обнялась" , не чужий сучасному чита­чеві.

Настав час осмислити зроблене Олесем, дати йому об'єктивну оцінку , а не використовувати ім'я поета для дешевих порівнянь або прокурорських звинувачень. Хо­лодні й загальні слова безсилі пояснити трагедію митця, приреченого на самотність, страждання й смерть на чу­жині. Поет так хотів вгледіти ліс, травень і сонце в коха­ному краю, де покинув свою душу. Душа Олеся — його поезія — попри все залишалася на рідній землі.

Хіба не камінним є те серце, що не здригнеться, читаю­чи страшний присуд поета собі самому:

Хай громом присуд ваш мене ударе.

Хай серце проймуть блискавки...

О рідний громе, рідні хмари,

І смерть від рідної руки!..

Олесь усвідомлював себе українським поетом, здебільшого громадянським, й репрезентантом української інтелігенції того часу. Саме це усвідомлення дало поштовх буйному розквіту його творчості в 1905-1907 роках, коли й вийшла збірка "З журбою радість обнялась".

Датований 1906 роком вірш "З журбою радість обня­лась" складається всього з двох строф, в яких визначене поетичне кредо Олександра Олеся. Він стверджує, що не буває як радості без журби, так і журби без радості. На­певне, життя — це химерне сплетіння болю, туги з лю­бов'ю та щастям. Хіба могла б людина відчути радість, як­би не, знала, що таке печаль? В мистецтві, як і в житті, немає "білого" без "чорного". Від того, як складається життя митця, залежить тональність його творчості. Поет і сам не знає, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття од­наково дорогі поетовому серцю, бо вони дають наснагу і живлять його творчість:

В обіймах з радістю журба,

Одна летить, друга спиня...

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я...

Таким чином, журба з радістю в обіймах — це образ самого життя. Образ цей динамічний: радість летить, жур­ба спиня, потім знову все повторюється. У нескінченній боротьбі ці протилежні почуття розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливаються в обіймах. їх не можна розняти, спинити, пізнати. їх можна лише відчути і передати словом, яке вражатиме в самісіньке сер­це, якщо воно правдиве.

Надія і смуток, біль втрат і радість перемог нерозривно переплелися в творчості поета. Революція приносила піднесення і відчай. Він знає, що перші борці за волю на­роду мусять загинути — в цьому закономірність історії. Але яка трагічна, яка болісна закономірність! Саме почут­тя болю, втрати надій від загибелі породили прекрасну по­езію "Айстри".

Життя квітів — це життя людей, в якому одні прагнуть спокою і примарного щастя, інші ж, навпаки, — боротьби і діяння. В Олеся айстри марять про сонячні дні і весну і раптом бачать, що навколо — тюрма і жити марно:

І вгледіли айстри, що вколо — тюрма...

І вгледіли айстри, що жити дарма, —

Схилились і вмерли...

І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!..

Поет наче продовжує тему журби і радості, якими міниться життя. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастями для того, щоб перемогла надія. Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти — вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Поет же іронізує над айстрами: "І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх", бо він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про "ясну казку", де вічна весна. Олесь знав, що не буде іншої весни, іншої любові, іншої рідної землі, іншої долі, ніж та, яка є, в якій нерозривно з "журбою радість обнялась". Можливо, іноді, поет шкоду­вав за тим, як склалося його життя, проте мужньо зносив удари долі, не складав руки, а працював до останнього сво­го подиху. Олександр Олесь любив життя і знав йому ціну.

(II варіант)

Хтось ударив без жалю по серці моїм,—

І забилося серце в вогні золотім...

І посипались іскри ясні,

І в дзвінкі обернулись пісні.

Зачаровані музичним ладом поетичної строфи, ми об­разно сприймаємо романтичний світ лірики Олександра Олеся. Герой його поезії сповнений молодих сил і праг­нень, він відчуває буяння життя і оптимістично сприймає дійсність. Його пісні — це не плач зболеного серця, це дзвінкоголосе сприйняття змін у суспільстві, прагнення ліричним струменем своєї поезії освіжити дійсність.

Уже першою поетичною збіркою "З журбою радість об­нялась" Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) завоював симпатії читачів. Мабуть, з материнського співучого голосу, захоплюючих дідусевих розповідей про козацькі часи, з вогненних поезій Великого Кобзаря і з чарівної краси степової України народилася задушевна лірика поета.

Перша збірка поезій побачила світ у 1907 році. Що пе­реживав молодий митець у ці бурхливі для країни часи? Звичайно, революція несла надії на духовне та національне відродження України. Народні сподівання ро­мантичним закликом вилились в поетичних рядках:

Ми не зложимо зброї своєї...

Дужі в нас і бажання, і гнів,

Ми здобудемо землю і волю

І загоїмо рани віків.

Нас зачаровує і вражає щире, виболене й власною до­лею співчуття голодним, обідраним і німим рабам у царській "тюрмі народів":

Вони — обідрані, розбуті,

Сліпі, голодні і німі...

Сьогодні більше не раби:

Лунають гасла боротьби.

Ми пересвідчуємося, що поезія Олександра Олеся — це продовження революційного слова Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Народ і митець поєднані в праг­ненні утвердити нове життя.

Ти чуєш грім? Гримлять раби:

"За нами поспіх боротьби!!"

Ці могутні оптимістичні заклики пролунали 1906 року — в розпал першої російської революції. Тож як не зро­зуміти митця, який так болісно сприйняв її поразку! Олек­сандр Олесь свій талант присвятив цій революції — її пе­реможно-величній увертюрі та трагічному фіналу. Тому і "обнялись  радість  із  журбою",  забриніли  мотиви суму  і зневіри після поразки революції. У той же час надія не по­кидає поета, нею пройняті твори "Ми не кинемо зброї своєї", "З військом за волю боролися ми...", "Айстри" то­що. Наприклад, у вірші "Айстри" автор звертається до алегорії: чудові квіти розцвіли передчасно, вночі, а "ранок стрічав їх холодним дощем", вони "схилились і вмерли", "і тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх..." Відчувається віра в те, що, незважаючи на смерть, поразки і втрати, сонце засяє — народ дочекається перемоги і пам'ятатиме своїх полеглих героїв.

Олександр Олесь — тонкий лірик і поет з мужнім гро­мадянським голосом, що гнівно засуджує реакційну політику переслідування української культури. Вся його творчість осяяна чистою синівською любов'ю до рідної землі. Жур*бою було пройняте життя Олеся, який 25 років прожив на чужині і помер далеко від України. Але світлим променем живе його поезія серед нас, вона промовляє щи­рою любов'ю до національних святинь, рідної мови і наро­ду, вона торкає струни наших душ і зачаровує плавністю і легкістю, сміливістю і романтичністю.