Моє вселюдське й мамине ім'я.

Тобою палахтить душа моя,

Втішається тобою серця спрага.

Та не було б ніякої любові, якби не мати, адже все життя починається від неї. Поет вдячний їй не лише за те, що вона подарувала йому життя, а й за те, що навчила любити рідний серцю край, мелодійну нашу мову, приро­ду, людей і все життя. Де б не був син, завжди за ним спо­стерігають материнські ласкаві очі. А сорочка, вишита матір'ю, супроводжує його на всіх його життєвих шляхах:

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Автор підкреслює, що в житті кожної людини бувають радісні дні і сумні, тобто любов і журба.

Червоне і чорне в українській народній вишиванці — це не лише найдавніше й найпоширеніше поєднання, воно має свою символіку, яка усвідомлювалася народом як ви­раження самої суті людського буття, поєднання радості й туги, а й ширше — любові і ненависті. Саме тому на Ук­раїні у вишиванні сорочок кольори передавались з по­коління в покоління. У всіх техніках вишивок переважає чорний колір у поєднанні з червоним. А сам Павличко роз­шифрував це так:

Два кольори мої, два кольори —

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Вірш "Два кольори", який став популярною піснею, вводить нас в коло складної життєвої проблематики. Слова зворушують до глибини душі. Пісня не залишає байдужи­ми нікого.

Почуття кохання до жінки лунає в творчості Д.Павличка як радісне, так і сповнене сумом. Для нього кохання — найважливіше почуття на світі. "Любов подібна до природи у своїй вічній красі і молодості. Вона не знає смерті, вона знає лише один закон — закон невпинного оновлення...", — пише поет. Поет не егоїстичний у своєму почутті: він все готовий віддати за свою любов.

У темі кохання Павличко наче вбирає в себе ті духовні вияви, які перейшли до нього у спадок. Тут не треба виділяти "позичене" і здобуте власним почуттям, досвідом серця, бо все нерозривно переплелося. Неможливо не помітити, яким сильним струменем б'є фольклорна тра­диція, як оживає у строфі вірша "Я стужився, мила, за то­бою" світ пісенних символів, образів:

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам-один між буками стоїть.

Цей народнопоетичний мотив дає автору можливість створити власний символ: біль за милою, опалений ту­гою, заговорить мелодією скрипки, зробленої з "його журби", хвилюватиме інших людей, приноситиме їм справжню насолоду, будитиме прагнення до прекрасного у житті.

(II варіант)

Любов робить нас гідними високого неба, а воно — ще більшою мірою — робить нас гідними любові. Тому люди, духовна глибина яких сягає за обрій, здатні відчути кохан­ня в усій повноті. Дмитро Павличко належить саме до та­ких людей.

Якими рисами окреслити його творчість? Отак, не ду­маючи, можна сказати відразу: "Писав про те й про те, відчував ось так". Можна двома словами: "Любов і нена­висть". Але саме в них двополюсний сенс життя. Тема ко­хання, болісного, жагучого, драматично-гострого — одна з характерних рис творчості поета. Першою збіркою, з якою я познайомилась, був цикл поезій "Пахощі хвої". Відкрила і потонула у вирі захоплення жіночою красою, палкого жа­лю за втраченим коханням, вибагливості в інтимних сто­сунках. Дуже схвилював мене вірш "Коли ми йшли у двох з тобою"... Неймовірно байдужа, наче бур'ян, топтала дівчина повнозерні хлібні колоски, схилені до землі. Гірко і боляче було бачити закоханому юнакові стоптане золоте колосся:

О, я хотів тобі сказати,

Що те колоссячко вусате —

То невсипущий труд мозільний,

То молодим калач весільний.

Отже, не випадковість розлучила закоханих, бо у вчин­ку дівчини був не випадок, а "звична" неповага до хліба й людської праці. Це наслідок морального спустошення лю­дини.

Поезія "Два кольори" — твір з джерел народних. Багато років спливло відтоді, коли мати вишила червоними та чор­ними нитками сорочку для сина. Куди його заведуть невідомі шляхи, з якими людьми зіткне його доля, знає ли­ше Бог. Але отой зв'язок між минулим та майбутнім, оту сорочку пронесе він, як заповіт, як материнську пісню лю­бові й зажури крізь усе життя, зберігаючи назавжди пам'ять про берег дитинства. Вічна тема Д.Павличка спонукає чита­ча до роздумів, підносить у помислах і ділах, робить його благороднішим. І тоді наче виростають крила, і ти, мов птах, летиш до сонця, бо любов осяває душу людини, хоча її не можна побачити й почути, так само, як і Бога, її дано ли­ше відчувати. Тому це почуття неземне, святе. Але любов буває нерозділеною, і тим глибші страждання душі, чим сильніші почуття. Всесвіт і людина, нерозривний зв'язок між ними, єдиний початок, закони буття — все турбує пое­та, тому із самого серця линуть рядки:

Дзвенить у зорях небо чисте,

Палає синім льодом шлях.

Неначе дерево безлисте,

Стоїть моя душа в полях.

У поезії "Я стужився, мила, за тобою" ми бачимо на­родні мотиви, що живлять поетичне слово Д.Павличка. Об­раз явора стає символом болю і невимовної журби. Обми­нає його доля, б'ють вітри, а він все згадує яворину "та її кохання молоде". Як приреченість почуттям, що повинні вмерти, лунає останній акорд, сповнений трагізму:

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

Багато віршів Д.Павличка покладено на музику. Серед них яскравими діамантами виділяються пісні: "Впали роси на покоси", "Син", "Віконце", "Лелеченьки". Будемо сподіватися, що він порадує нас ще не одною чудовою пое­тичною перлиною.

Коли читаю вірш "Лелеченьки", то в моїй уяві виникає чудова і сумна картина. Лелеченьки нагадують мені емігрантів, які розлучилися навіки з рідною землею, зі своєю Україною, місцем, де вони народилися, де ступали перші кроки. Ці почуття не замінять ні гроші, ні багатство, бо це духовні почуття.

Любов до рідної землі й інтимна любов пов'язані не тільки в поезії Д. Павличка. Пригадаємо, наприклад, В.Сосюру:

Коханий любить не захоче тебе,

Коли ти не любиш Вкраїну!

Весна буяє за вікном, не хочеться сидіти вдома, бо про­пустиш найцікавіше: повернення птахів, дзвін дерев і шепіт вітру, плескіт хвиль і посмішку сонця, бо пропустиш побачення, що сама призначила своєму хлопцеві...

Життя не стоїть на місці. Час тече, все змінюється, і дуже добре, коли поряд хтось є, на кого можна покластися, з ким легше долати труднощі. Саме до цього закликає нас Д.Павличко — берегти кохання, бо воно, хоча й неосяжне, але дуже беззахисне. Колючий терен, що зустрічається на шляху, може його подряпати, а може й розбити. Від двох сердець залежить щастя, бо нерозділене воно не може жи­ти, не має права на існування. Перечитуючи рядки Д.Пав­личка, знов і знов розумієш, що щастя неможливе без ко­хання. Світанок і пахощі бузку, блакить неба і гомін дітвори сплітаються у дві нитки: червону і чорну, і плести їх удвох — оце найбільше щастя у цьому світі.