Скільки лиха я вам приніс, матусю, скільки горя?! Як згадаю — моторошно становиться. Вас, єдину рідну людину, яка намагалася поставити мене на ноги, вивести в люди, вигнав з дому. За що? За те, що недоїдали, недопивали, ночей недосипали заради мене?.. Виродок.
Пам'ятаєте, мамо, як у нас відібрали землю? Нам треба було бути разом, бути один біля одного, шукати виходу з цього скрутного становища. А що зробив я? Пішов у Шинок... Завів злодіїв-друзів, з якими геть усе пропив. Боже, який я нікчема, дурень, сволоиюга! Де ж ділася моя людська гідність? Ото життя я вів! Гірше татарина...
А далі... далі... Аж у голові починає стукати, як згадаю свою любу, свою Галочку. Скільки лиха я їй приніс?! А вона мене так кохала! Кожну ніченьку сниться вона мені... Весела така, все кудись кличе... або грізна, мов хмарина, та все шепоче: "Що ти накоївГ. Прокидаюся — жити не хочеться. І знов замислююсь над своїм минулим життям. Ніколи собі не пробачу... Я винен в її загибелі. Звівся увесь! Аж маритися вона мені стала. Жах який!
А то, буває, засну і вмить бачу полум'я, кров, всю сім'ю Хоменкових бачу... Горять вони, виють або регочуться... та все пальцями тикають. Так і зомлію, аж потім прокидаюся.
Гадаю, цим маревом мене вже так покарано, що гірше не видумаєш. Як би ти знала, моя рідненька, як мені тяжко! Так хочеться, щоб все це виявилося гидким кошмарним сном. Але ж ні.
Хоча знаєш, мамо, злодій-mo я злодій, визнаю це, але увесь цей час намагався добиватися справедливості, я хотів зробити краще для багатьох людей. Я прагнув знайти щастя. Та, як кажуть, один у полі — не воїн... Хай Грицько не ображається, він мій кращий друг, але й він мене не підтримав. А удвох було б значно краще.
Так що ж робити? Пізно я зрозумів свої помилки, але минулого не повернеш. А як жити далі? Чи зможу я стати іншим? Аж страшно! Бо до цього в мене не вистачало сили волі на те, щоб змінитися. Хоча... мамо, я даю вам слово, що з сьогоднішнього дня стану іншим. Тільки не відвертайтесь від мене. Я дуже вас люблю.
Ось і світає. Напишіть, будь ласка, хоча б сторінку.
Чіпка — Ваш Чіпка
Назва мого твору "Боротьба добра і зла в романі Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Я гадаю, що треба написати про Нечіпора Варениченка. Чому? Тому що в цьому персонажі, мені здається, є все те, що вимагає від нас назва твору.
Я вирішила почати свій твір листом Чіпки до матері, тому що хочу виправдати цього бідолаху. Мені він сподобався. Якщо уважно перечитати його характеристику, зважити на поведінку, то можна сказати, що цей парубок не такий вже й злодій.
Він має чутливу, добру, щиру душу, намагається допомагати всім, хто до нього звертається, намагається поліпшити долю мешканців свого села. Чіпка кохає свою Галочку, любить і поважає матір, але все це, як ми бачимо, заховано в нього далеко-далеко в душі... і тільки іноді проривається.
Зло має над ним більшу владу. Своєю довірливістю й наївністю він дозволяє себе обплутати друзям-злодіям — Матні, Пацюку, йде за ними, робить те, що й вони, крок за кроком наближаючись до вбивства, до катастрофи.
Іноді Чіпка мов би прокидається від сну, виправляє помилки, але бути до кінця правильним йому щось заважає. Що саме? Не знаю. Мабуть, слабохарактерність. Це єдине, що не дає йому жити, дихати вільно... А ще... це суспільство!
Але він намагається бути гарним. А лист я вигадала для того, шоб показати, що добро все ж таки візьме над злом... Що Чіпка виграє боротьбу, що він покається і стане жити по-іншому, краще.
Ось такі мої думки.
