Його перша книжка "На білих островах" цікава, по-перше, як контраст більшій частині подальших книг поета. Ранні поезії частіше схожі на незавершену імпровізацію. Це лірика "настроїв". У першій книжці у поета ще не було власних слів для відтворення картин природи. І "білі ост­рови", і квіти, і птахи були там якимись абстрактними по­няттями. Пізніше вони стають конкретними: замість квітів взагалі з'являються біла гречка, скошене просо, яблука. Наче сонячне проміння, пройшовши по землі, примусило її вигравати різноманітними барвами. Світ оживає, стає "ве­селим", і з вуст поета злітають незвичні раніше для нього слова:

Клянусь тобі, веселий світе,

Клянусь тобі, моє дитя,

Що буду жити, поки жити

Мені дозволить дух життя.

Правда, цей "дух життя" — поки що поняття хитке. Одна з його ознак — незмінність. Літо гаряче, дрімає старий дім, замислений собака вухом відганяє надокучли­вих мух, над усім цим ніби зупинився час: зелений літній день розлігся на землі наче на вічні віки, завше бродитимуть у тіні дерев напівсонні кури, завше тремтітиме в небі шуляк. В цей час завдання мистецтва поет хоче бачити у доброзичливому нейтралітеті, порівнюючи поезію з просвітом блакитного неба у тем­них лісових хащах. Але книжковий серпанок, що окуту­вав живу дійсність, розтанув, і в усіх його змінах і су­перечностях постало життя.

Природа, як і раніше, близька і люба поетові. Він уваж­но читає її книгу і знаходить на кожній її сторінці образи-символи, що зміцнюють його віру в життя.

Ось картина весняного перельоту журавлів, за якими поет стежить з київської вулиці. У стрункому льоті журав­линого ключа він вбачає алегорію, що відбиває творчі прагнення людей:

Летить одважний, мудрий проводир,

 І всі рівняють літ свій по ньому,

І знає всяк мету свою й дорогу.

У весняному цвітінні життя особливо гостро і яскраво сприймає поет усі явища навколишньої дійсності, її найдрібніші деталі. М.Рильський вміє з незначних, звичай­них фактів робити узагальнення, пов'язувати мале з вели­ким, особисте із суспільним:

Я казав синкові, що цвіте Вкраїна,

Бо вона — країна у Країні Рад,—

І пливла у далеч біла павутина,.   

І сміялось небо, як блакитний сад.

При великому вмінні розкривати узагальнені ідеї, Риль­ський — і в цьому його індивідуальна особливість — цінує "очарування милих дрібниць" і вміє відтворювати його. Мало хто з літами не втрачає інтересу до того, що повто­рюється й стає звичним. А тим часом з таких деталей складається велике "почуття життя". Хто вміє так відчувати світ, тому вже не потрібні "бригантини", "кора­лові рифи", бо цибуля, сіль, півхліба, три тарані ранком над водою, коли на блідій грані небес тріпоче перший вог­ненний промінь сонця,— стають прекрасними, такими ж, як прозорі бабки, що весною вилітають на поверхню води, як весняний метелик, який пролетів, подібний до сухого листячка. Ніяких прихованих думок немає в цих образах Рильського, і вони збагачують наше світосприймання, при­мушують повніше й ширше дивитися на дійсність.

(II варіант)

Чарують і захоплюють поезії видатного українського поета Максима Тадейовича Рильського. На мою думку, найголовніше місце в його багатогранній творчості посідає тема людини і природи. У кожному рядку ніби відбувається їх єднання. Автор доводить, що людина і при­рода нероздільні.

У роздумах про життя поет доходить висновку, що лю­дина не може існувати без природи, особливо наголошує на людському відчутті краси.

В одному з віршів М. Рильський зображає дівчат, які працюють на винограднику і співають народну пісню "На городі верба рясна..."

Вони співають голосно і строго,

Щоб тепло й працю вилити в одно...

Разом з ними співає все довкола, навіть сивовусий брига­дир — "скупий у мові, суворий в ділі" і журавлі, які високо летять над тими дівчатами. У цьому вірші поет змальовує любов до всього земного. Відбувається поєднання праці, лю­дини і природи.

Сповнений жадоби звукових вражень, поет уважно вслухається у голоси міської вулиці, у звуки шосе, мелодії степу та лісу. Він почуває себе невіддільною частинкою природи, змальовує своє поєднання з нею.

Ліс зустрів мене як друга Горлиць теплим воркуванням. Пізнім дзвоном солов'їним, Ніжним голосом зозулі, Вогким одудів гуканням.

Максим Рильский майстерно відтворює звуки природи, тонко розуміє її "мову". Він вплітає в рядки поезії надзви­чайні яскраві спостереження. Ось, наприклад, у чому він бачить ознаки весни:

Вона — в бруньках блискучих на каштані,

В снігу рудому, у струмках брудних,

Що чистим сріблом грають у тумані,

Мов бруд ніколи й не торкався їх.

Вона — у краплях, що спадають дзвінко

Із голих віт, які стрясає птах,

Вона — в підсніжній зелені барвінку,

В сережках на березових гілках.

Читаючи ці рядки,  мимоволі переймаєшся поетовими емоціями, переживаєш разом з ним радість бачення пре­красного.

Поет оспівує природу не ізольовано від людини. У вірші "Три дівчини" він знайомить нас із трьома студентками-аг­рономами, людьми одного віку, однакових умов життя. Але сприймають явища природи вони по-різному, що залежить, певно, від індивідуальних особливостей кожної людини. У наступних рядках так розкриваються ці особливості:

Одна сказала: "Гляньте, гарно як!

Немов облита снігом кожна гілка!

Он, бач, на сонці затаїлась білка,

Он слід легкий, то перебіг русак!"

Читаючи ці рядки, я уявляю образ життєрадісної дівчини з романтичною натурою. Друга стриманіша у вис­ловлені почуттів:

..."Справді, весело, дівчата,

Хоч трохи й пізно, а мягка зима!

На лижах би! Та часу в нас нема..."

Ще інакше реагує на те саме явище третя. Поет пере­дає душевний стан дівчинки, а також її ставлення до баче­ного:

Була чомусь лишь третя мовчазна,

Іде — немов не бачить і не чує...

Спитали дві: "Чого тобі бракує?" —

Морозу й сонця! — мовила вона.

І уявляється ця дівчина вольовою, сильною. Отже, поет майстерно зображує сприйняття людиною природи, і ми можемо зрозуміти особливості її душі.

У вірші "Діалог" М. Рильський висміює тих, хто через свою духовну вбогість вважає, ніби у часи космічної раке­ти, кібернетики та інших див поезія, музика, природа нічого не варті, що лише той, "хто мотор полагодити вміє, вартий більше, ніж знавець картини". На це безглуздя по­ет гнівно зауважує:

Як же так убого ви живете,

Чом так занепали ви, скажіть,

Щоб у дні космічної ракети

Солов'я не в силі зрозуміть?

Він виступає проти байдужих, очерствілих душами лю­дей, які не люблять природи і не розуміють її.

Отже, у своїх віршах М. Т. Рильський не тільки зобра­жує поєднання людини і природи, а й заклинає не обкра­дати себе духовно, не відсторонюватись від краси в житті, від чарівного світу природи, мистецтва. Лише в єднанні ко­рисної праці і краси людина може бути по-справжньому щасливою в житті.