Є люди, що вміють любити і страждати. А є люди, що згорають від любові та гніву. Таким був і залишається в нашій памяті Василь Симоненко, поет з когорти "шістдесятників", що своїми творами, а не тільки життям, довели вірність добру і правді. Писати про найсвятіше з та­ким щирим і непідробним почуттям міг тільки талановитий і, безперечно, небайдужий поет, чиє ім'я стоїть у ряду з іменами Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Стуса. Вони зуміли відродити найсвятіше: віру в нашу багату та неза­лежну Україну, утверджували єдність людини і природи, змалювали долю конкретної людини, що годувала хлібом цілі покоління. Безсердечність наша та байдужість до тру­даря, що виніс на своїх плечах і голод, і війну, але зберіг вірність землі та бажання на ній працювати, не повинна перемогти віру у щасливе життя на землі.

Поезії Василя Симоненка — це звернення до вічних проблем людства: кохання, дружба, подружня вірність. Та справжня цінність їх в тому, що кожен знаходить у них своє, близько до серця приймає долю героїв віршів. Не за­вжди судиться прожити в любові, та справді "вміє розста­ватись той, хто вмів любить".

Розвели нас дороги похмурі,

І немає жалю і гіркоти.

Тільки часом у тихій зажурі

Випливаєш, з-за обрію ти.

Тільки велике кохання дає людині творчу наснагу, тво­рить дива: хочеться зробити всіх щасливими, подарувати хвилини радості. Справжнє задоволення приносять рядки віршів поета, де звучить вірність кохання, вірність .тій, хто дарує і радість, і відчай, і бажання жити.

Я тебе не сприймаю за істину —

Небо навіть і те рябе.

Одчайдушно, печально, розхристану,

Голубу і безжально освистану —

 І таку я люблю тебе!

Образ коханої у віршах Симоненка ідеалізований, ро­мантичний і недосяжний для байдужого читача. Треба ро­зуміти оту замріяну душу автора рядків, де зпадково і таємниче змальовано життєві долі його героїв та, можливо, й самого Василя: у "хащі доріг... я тебе зустрів і не зберіг", або "Ти і я — це вічне, як небо".

Не потрібно вишукувати якихось витончених художніх засобів, що використано в інтимній ліриці. Вони прості і зро­зумілі кожному, бо в таких словах глибинний зміст життя:

А я стою'з думками хмурими,

Досада смутку додає:

Чому від мене абажурами

Прикрила сяєво своє?

Тиха задума, ніжний докір, лукавий погляд і велике почуття стоять за цими рядками. Важко зрозуміти, що ж хвилює тебе: чи не випити струмок кохання, чи звичайний погляд з-під густих вій.

Тема материнства глибоко хвилювала Василя Симонен­ка. Доземний уклін жінкам-трударям, глибока пошана до них, віра у таких земних і водночас величних.

/ сьогодні вклоняється серце моє

Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,

Що красою життя — материнством стає.

Величний образ України не віддільний від образу ма­тері, коханої, тому вони виростають до ідеалу, що освітлює життя поета:

... ти в життя моє убоге

Зіркою яскравою ввійшла.

Існує легенда про те, коли на небі згасає зірка, то по­мирає дуже хороша людина. Але ми на голубому небі Поезії будемо завжди бачити яскраву та ніжну зірку Василя Симоненка, яка ніколи не згасне, а завжди даруватиме світло для життя на землі, для щастя закоханих, для добра і правди.

У весняному сумі очей

Я чекаю тебе, моя мила,

Щоби полум'ям синіх очей

Ти тривогу мою погасила.

Шлях поета був коротким, але його жага до життя, прагнення бачити прекрасне в людях, глибина кохання, чистота інтимного почуття не може читача залишати бай­дужим. Поезія Василя Симоненка — це дивосвіт любові, що дарує нам ніжність і вірність людської душі.