"З усіх утрат втрата часу найтяжча".

(Г. Сковорода)

(І варіант)

За вічну мудрість дурних академій

Платим найбільшим — життям молодим.

І.Драч.

Сиві сутінки закутують теплою ковдрою землю. Вже натруджене сонце сховалося за обрій, і такий літній вечір розлився у напоєному ароматами серпневих щедрот повітрі. Скоро пан-господар місяць виведе на пасовисько отари зірок, і тихо полине над Землею у вічність шепіт за­коханих. Кожна клітинка мого тіла з захватом п'є казку згасаючого дня — останнього дня літа. Ось і відгомоніло назавжди моє дитинство, щедре на мамину ласку, безкінечні колумбові відкриття світу та безтурботність канікул. Вже зорі, вічні свідки людських діянь і мрій, не­вмолимі Весталки гетьмана Часу, кличуть мене у май­бутнє. Попереду найтяжчий і найвідповідальніший рік за все моє недовге, швидкоплинне життя.

Треба працювати, щоб прокласти своїми знаннями шлях до університету. Чомусь б'ється об шибку душі спо­лохана думка, що лише це буде гарантом щастя. Напнута тятива віри, що знання приведуть до успіху. А молодість? Час? Хай виграє він сивим конем на курних шляхах долі, хай осипається вишневим цвітом весняних садків, хай мчить! А я сховаюся у келію праці й думок, порину у форманти минулих подій, буду пити, пити, пити джерелицю знань.

"Попрацюй лишень рік, — каже мама,— а там надолу­жиш втрачене, час молодості не втече". І я вірю добрим матусиним порадам, впускаю в душу її щедрі слова. І ось я вже поринула у вир науки, забула мішуру свят, а будні в мене щедрі на велич людського генія, схований у книгах. Я відкриваю замки незнаного, я відшукую скарби у таємницях інформації. Постійний брак часу, не вистачає доби на день життя. Швидше, швидше гони коней до пала­ючого сонячним вогнем літа, до вступних іспитів. І я міняю Довженка і Ремарка на політичні дискусії нашого буремного суспільства, я ховаю перли Сковороди на дно серця і впиваюся вічною мудрістю історичних праць Яворницького і Субтельного.

І вже загублена у лабіринтах свідомості ніжна лірики Лесі Українки і Ліни Костенко, а розум напружено всотує нові англійські слова. Я живу, пульсує надсадно час у скронях і серці.

Але іноді, дуже рідко, майже зовсім інколи, тоді, коли буде шемрати під ногами золото осіні, чи коли раптово відчую ніжний і рідний запах матусиних рук, я спитаю се­бе: "Куди ти поспішаєш? Куди несе тебе цей бездушний експрес часу? Які краєвиди залишаєш за вікном і чи вер­неш до них колись?" І тоді стане так сумно за втраченим часом, оксамитовим часом молодості, що так невпинно зга­сає у келіях наук. І я знаю, що це голоситиме моє "я" за найважчою втратою душі — за втратою часу.

(II варіант)

У великому і неосяжному світі існує багато цінностей. Одні люди над усе в житті ставлять гроші, збагачення, ма­теріальний достаток, інші ж — духовність і моральні над­бання. Можна віддавати себе повністю обраній справі, вчи­тися, читати різноманітну літературу, але поряд із цим не втрачати марно час. Треба вміти цінувати його.

Дуже часто ми сумуємо, загубивши якусь річ (навіть олівець), впадаємо у розпач, втративши коштовності, але зовсім не шкодуємо, коли гаємо час. Мені здається, що його втрата рівноцінна смерті людини. Ніщо не може її зу­пинити. Якщо ж ми сильно вболіваємо за померлим, то, витрачаючи час на пусті справи, чого не шкодуємо за ним? Я.Дмитренко застерігає нас: "Мандрівник вічний — не­вблаганний час — іде вперед, його не зупинити". Все на цій землі перестає існувати, але не він — швидкоплинний і незліченний,

Українські письменники, поети своїм життям доводять нам, що не можна витрачати час на пусті, непотрібні спра­ви. Сосюра закликає і себе, і нас:

Працювать! Працювать безумовно!

Кожній хвилі нема вороття!

 Ні! Я зовсім іще не заповнив

Золотої анкети життя.

Це свідчить, що люди повинні берегти кожну секунду, бо "велике щастя — жить", але, на жаль, воно може пере­рватися, а треба встигнути все зробити.

Слова І.Франка: "Працювать, працювать, працювати! В праці сконать!" — свідчать про його активну життєву по­зицію, надзвичайну діяльність, яка билася в кожній клітині єства письменника, який вмів цінувати час.

Іноді зустрічаєш стареньких людей, які молоді духом і за своє життя встигли зробити так багато, що їм є про що розповісти, а слухати їх дуже приємно. Вони завжди про­хають нас берегти свій час, не витрачати його марно і на­гадують: "На годину спізнешся — за рік не доженеш".