"Забудеш рідний край — тобі твій корінь всохне"

(П.Тичина)

 (І варіант)

Нерідко трапляється так, що людина має залишити рідну землю. До цього може привести будь-що. Деякі з лю­дей залишають Батьківщину назавжди, деякі повертають­ся. Але в будь-якому випадку вони не повинні забувати рідний край, своє коріння. Бо людина без коріння — люди­на без душі. А чи зможе вона жити без душі?

Мабуть, гарним прикладом буде еміграція. Емігрант... Це слово, як тавро, супроводжує людину, яка вимушена виїхати за кордон назавжди. Та я можу посперечатися, що будь-який емігрант ставиться до своєї Батьківщини краще, ніж деякі громадяни країни. Канадські українці, наприклад, знають про Україну більше, ніж ми самі. Я чула, що вони допомагають дитячим будинкам, інтернатам Києва, Харкова, інших міст. Вони збирають одяг, відсилають ліки. Отже, виявляється, що емігранти більше піклуються про наших дітей, ніж ми самі. Вони не тільки пам'ятають своє коріння, минуле країни, а й за­мислюються майбутнім.

А яке воно, те майбутнє? Звичайно, сьогодні всі стали раптом українцями. Українська мова вважається голо­вною, все, що пов'язано з українською культурою, ша­нується. Отож, наскільки все погіршувалось декілька років тому, наскільки все налагоджується в наш час: відроджуються українські школи, мова стала державною. Але кажуть, що багаття, яке раптом яскраво запалало, раптом може і згаснути. Чи не згасне наше багаття? Ми ж тільки тепер відшукали своє коріння. Сподіваюсь, ні. На­ша душа, душа українців залишиться з нами, а не відлетить за кордон, і справжніми українцями будемо ми, а не емігранти.

(II варіант)

З чого починається Батьківщина? Над цим питанням, хоч раз у житті, замислювалась кожна людина. 1 кожна знаходила відповідь.

Батьківщина — це щось велике, неосяжне. Для більшості людей це незабутні враження дитинства і юності: рідна хата, дерево коло неї, теплі і лагідні мамині руки, шкільні друзі, перше кохання. Нехай було важко, нехай були поразки і розчарування, але яке все дороге і близьке кожному з нас!

А як було чудово майструвати щось разом із дідусем чи ходити з ним рибалити! Як ти, зачарований, слухав бабу­сині пісні, казки, розповіді про нечисту силу, про героїчні подвиги невідомих лицарів, про обряди і звичаї своїх пра­щурів! Все це, мов крихітку свого золотого дитинства, лю­дина проносить у своєму серці через усе життя. З цього й виліплюється наша особистість, наш характер.

У нас є часточка від кожного куточка рідного краю. За­бути свій край, забути свою Батьківщину — означає забу­ти все те, з чого ти сам створений.

Забути мову, звичаї рідного краю, його людей — озна­чає відрубати шматок живої плоті від самого себе, скалічити свою душу.

Забути рідний краї — позбутися коріння, що зв'язує людину з минулим. Знищивши цей корінь, людина, пе­релітаючи з місця на місце, ніде не знаходить собі притул­ку. Вона вже не може плідно працювати, не може по­вноцінно розвиватися. Вона не може передати свої знання молодому поколінню, бо вже забула все, чого навчило її життя. Вона поступово втрачає свою особистість і гине, хоч інколи зовні це непомітно.

Люди! Пам'ятайте свій край, своє минуле, бо це — ви самі. А людина, що втратила себе, — уже не людина.