Говорячи про особливість поетичної творчості Тичини, Максим Рильський відзначав, що найкраща характеристи­ка її у виразі — "музична ріка", що "Тичина і пісня — брат і сестра", що коли багатьох поетів називаємо за тра­фаретом "співцями", то для Павла Григоровича слово "співець" — найприродніший епітет. Підтвердити цю дум­ку можна вже прикладами з ранніх віршів поета, які ввійшли до першої його збірки "Сонячні кларнети".

"Усе в нього (Тичини) співає і звучить",— писав про цю збірку відомий критик О.І.Білецький, — земля-орган, співає стежка на городі, і весь город — суцільний зеле­ний гімн, ріка тремтить, як музика; прихід красуні весни ліси зустрічають голосними самодзвонними арфами; верба над дорогою вбирає дзвінкі струни дощу; душа самого поета немов та самотня верба, що перебирає "струни вічності", вона — душа — дзвенить, мов струни степу, хмар і вітру, в ній — "і бурі, і грози, й рокотання ри­дання бандур".

Основне, чим приваблюють поезії збірки, — це юна, весняна свіжість, легкокрила радість у поєднанні з моло­дим завзяттям і бадьорістю, 1 лише іноді в цей світлорайдужний мажорний тон вливаються журливі нот­ки.

Рукою людини, яка прагнула глибоко пізнати життя, написано вірш "Розкажи, розкажи мені, поле...". Ліричний герой і пейзажний малюнок вірша злилися воєдино у гамі найніжніших почуттів. Клапоть виснаженого поля, гнані вітром у сердитому піднебессі хмари, бідний і знесилений працею плугатар на полі. Не йому, трудящому, розкриває природа свої обійми. Не йому належать простори багатої землі, зрошеної потом мільйонів таких, як він, Те, що ба­чив поет, накладало відбиток на його твори,  рядки яких повнились часом тугою і смутком. Та поет твердо вірив у краще життя свого народу і в свої сили. У вірші "Молодий я, молодий..." він писав:

Молодий я, молодий,

Повний сили та одваги.

Гей, життя, виходь на бій, —

Пожартуєм для розваги!

У вірші "Гаї шумлять" переважають життєрадісні, оп­тимістичні мотиви. Вчитуючись у поезію, чуєш звуки замріяних гаїв, голублячий шепіт трав, ніжний голос зако­ханого героя. Інтонація вірша м'яка, милозвучна, відповідає настроєві ліричного героя.

Гаї шумлять —

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся — дивуюся.

Чого душі моїй так весело.

Але іноді глибокі інтимні поетові переживання брали гору, і тоді його огортали почуття суму й туги, які вилили­ся на папері рядками вірша "Коли в твої очі дивлюся":

Ах, очі, ті очі!..

Кохана,

Чом серце твоє не таке?

В очах коханої дівчини ліричний герой хотів би бачити і відчути красу прозорого неба, ціле море чудових ясних зір, "що десь там горять, усміхаються". Проте йому тільки здається, що він бачить. Нема радості й щастя в коханні, що навіює спогади про осінню зів'ялу днину, Цю думку поет розкриває образними деталями — точними, предмет­ними: "Туман поглядає. Суха бадилина хитається... Спить груддя важке".

Інший настрій поета спостерігається у вірші "Ой не крийся, природо..." Поет веде розмову з природою в осінню пору, шукаючи в ній своїх принад і краси. Хоч природа і "в тузі за літом", хоч "сичі розридалися в лузі", та приємною є осінь, коси якої вкрила прозолоть. З ніжністю звертається до неї поет:

Певно, і серце твоє взолотила печаль,

Що така ти ласкава.

В народній поезії змалювання картин осені супровод­жується, як правило, показом очікування прийдешньої вес-⁴ ни з ласкавим вітром, буянням трав, пружною зеленню де­рев. Останній образний штрих вірша — "Ходить осінь у лузі". І читач зберігає в собі почуття піднесеності, доброго настрою, уявляючи і довго зберігаючи в пам'яті образ лас­кавої, журливої, золотопісенної осені.

У ранній поезії П.Тичина не порушує важливих питань соціальної дійсності, а відбиває лише переживання і на­строї, навіяні природою, коханням, філософськими розду­мами. Бадьорість, життєрадісність, окриленість, свіжість — найпривабливіші мотиви ранньої лірики Павла Тичини.