Тарас Григорович Шевченко — тонкий, проникливий лірик, поет-громадянин, який залишив нащадкам не­оціненну книгу народного життя, відстояв і зберіг національну гідність свого багатостраждального ук­раїнського народу. Для нас він — тайна, над розгадкою якої буде працювати ще не одне покоління, криниця з хо­лодною джерельною водою, яка затамовує духовну спрагу народу. Щораз, спілкуючись з нетлінною творчою спадщи­ною великого сина українського народу, знаходимо щось нове, хвилююче, невідоме досі.

Шевченко дуже любив дітей, мріяв про власний сімейний затишок, про свою хатину у вишневому садочку. У поемі "Княжна" знаходимо рядки, сповнені найщирішого почуття:

Ох, діти! Діти! Діти!

Велика Божа благодать!

Матір і дитя для Тараса Григоровича — святі. Він оспівує, возвеличує "пренепоручную, святую" жінку-матір і дитя:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая матір молодая

З своїм дитяточком малим.

Українців завжди з пошаною ставилися до матері, t ці рядки є сучасними, бо Шевченко відображає в них мо­ральні цінності нашого народу.

Майбутнє свого пригнобленого народу поет не мислить поза щастям матері й дитини. Ці дорогі йому образи при­ходили до нього в неспокійні тривожні сни, мучили розтер­зану й зболену душу в холодному Петербурзі і в далеких казахських степах:

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

"Катерина..." В уяві одразу ж постають і глибоко пое­тичний, овіяний смутком образ Катерини у латаній сви­тині, "на плечах торбина, в руках ціпок" з поеми і такий же поетичний, хоча дещо прикрашений, — з картини. Співчутливо ставився Тарас Григорович до своєї героїні. Він не осуджує героїню, для Шевченка залишається неза­перечною її висока людська гідність, духовна краса і святість почуттів. Ніжність і смуток у словах поета, звер­нених до своєї Катрусі:

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Український народ тягнувся до освіти. У поемі "Сова" бідна вдова-мати тяжко поневірялася в наймах, щоб її єдиний син ходив до школи:

І день, і ніч працювала,

Подушне платила,

Щоб і воно, удовине.

До школи ходило.

Трагічно звучить фінал твору: "письменного і вродливо­го" вдовиного сина закували в москалі, а нещасна мати збожеволіла від горя. Кріпацькі діти якщо й навчалися, то, як правило, в дячків. Таке навчання пройшов і сам Шев­ченко, У вірші "Доля" він із сумом згадував:

...Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І а школу хлопця одвела

До п'яного дяка в науку.

Особливо важливо, на думку Шевченка, виховувати любов до рідного слова. Доки живе мова в устах народу, доти живий і народ, вмерла мова — вмер і народ. Ці думки Шевченко Тарас Григорович стверджував усім своїм жит­тям і нетлінною творчістю.

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю.

Якщо забудемо війну,

Війна на нас чекає.

(З пісні.)

Щоб там не казали, життя — це диво, дар, який нам дав Бог для того, щоб робити добро, залишити на цій землі свій слід за цей мізерний в порівнянні з вічністю час, який нам наданий.

А ми... Що ми? Сперечаємося, навіть воюємо заради якихось дрібниць. "Нічого ж собі дрібниці! — скажете ви, — а гроші, влада, багатство?.." Так, це все — мізер, дрібниці у порівнянні з такими вічними цінностями, як життя людини, кохання, материнство... А навкруги все знаходять засоби так званої "оборони". 1 з'являються бом­би: атомна, водородна, якісь ще. А результат — тисячі за­гиблих від вибухів випробувань, покалічених тіл і душ.

Україна — держава з дуже складною історією. Плодючі землі, м'який клімат завжди приваблювали іноземних за­гарбників. І кого у нас тільки не було! Скіфи, готи, тата­ри, литовці, поляки та інші. Можна сказати, що українці завжди були в полоні: територіальному, національному і релігійному. Може, тому у нас, українців, з'явився своєрідний "комплекс неповноцінності", який має назву "відчуття полоненого, раба", жахлива байдужість до всьо­го? Будь ласка, не дивуйтеся. Чим ще можна пояснити те, що протягом останніх десятиліть і взагалі всього XX століття життя людини у нас цінується так дешево? Спо­чатку терор революціонерів-комуністів, потім голодомор 30-х років, сталінські табори. Кажуть, що Гітлер не ви­найшов нічого нового в своїх катуваннях, він використо­вував винаходи радянських "спеціалістів" для сталінських концентраційних таборів. Але добре, кажуть, хто згадає минуле, тому й око геть. Залишимо Радянський Союз. Візьмемо наші часи. Навкруги щодня вбивають підприємців, адвокатів, журналістів... Але жахливо не те, що здебільшого ці вбивства не розкриваються. Жахливо те, що ми починаємо звикати до цього. Почувши новини про новий злочин, у нас виникає думка: "Ну що ж, нічого не поробиш. Головне, що це не трапилося зі мною". Всі думають, що лихо їх обмине. Я не виключення. Але в ме­не було гірше: я жила за чудовим принципом: "всі люди — брати". Але влітку до моєї квартири увірвалися двоє злодіїв. Вони, як це звичайно буває, шукали гроші, кош­товності. Я залишилася жива (я була вдома) завдяки то­му, що вони дуже поспішали, t, дякувати Богові, мені не заподіяли ніякого лиха. Але я тепер не думаю, що, якщо не думаєш про небезпеку, вона тебе не чіпатиме. Я цим хочу сказати, що наша байдужість призводить до стра­шенних війн. "Після нас — хоч потоп!" — так, здається сказав, Людовик XV. Поет закликає нас помиритися і за­бути образи. А зробивши це, ми збережемо мир в нашій країні. Потрібно впустити любов до серця, взятись за руки і попросити один в одного вибачення за всі образи. Але... якби ж то так!..