| (І варіант)
Україно! Якою сумною й трагічною була твоя доля! Єдина на світі країна, народ якої тривалий час був позбав лений власної історії, не мав своєї держави. Хто тільки не топтав Україну! Віддавали її на поталу і Литві, і Польщі, і Австрії, і Московщині. Віками терзали співучу душу України, виймали з неї серце, втоптували в гній людську мову, виганяли з рідної хати. Кидали до в'язниць наймудріших синів і дочок. Серед них був і наш Великий Кобзар, наш батько Тарас Шевченко. За Україну, за її волю десять років карався він на засланні, але не каявся.
У поезіях Т. Г. Шевченка наша мова запалала гнівним вогнем, заіскрилась безліччю барв. Важко визначити, коли Шевченко був потрібніший рідному народові: чи в ті жахливі часи, коли він був поневолений, чи сьогодні, коли Україна духовно відроджується.
Шевченко закликає нас вчитися чужому, але не цуратися свого, Люди не обирають батьківщину, як діти не обирають матір. Ми повинні бути справжніми патріотами, служити батьківщині, дбати про її славу, свободу і розквіт.
Тому особливо актуальна поезія Шевченка сьогодні, коли триває розбудова нашої держави.
Патріотизм, по-моєму, починається зі ставлення до своєї мови, яка виступає в одному ряду з поняттями рідного дому, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни.
Рідна мова у людини одна. Можна оволодіти другою, третьою, і взагалі багатьма мовами, але тільки для того, щоб побачити в іншому світлі свою рідну мову, бо, як писав Тарас Шевченко,
...хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Мова й пісня — дві найважливіші фортеці, які народ повинен оберігати пильніше й відчайдушніше, ніж свої кордони. Бо, втративши кордон, державність, народ має можливість їх відновити, а мови не відновить ніколи. Вона втратиться назавжди. Мова — це найкоштовніший скарб, її не можна замінити чужою, бо це означало б, що народу потрібно пересадити чуже серце, вселити чужу душу. Силою примушувати народ зректися рідної мови, міняти її на іншу — найбільший злочин, проти якого рішуче повинен виступати кожен патріот.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Цей полум'яний заклик Володимира Сосюри ми не повинні забувати ніколи. Але вже настав час відмовитися від примітивного суржика, який принижує людину. Щоб мова тобі повністю відкрилася, маєш бути залюбленим у неї. І горе тому, хто зневажає мову свого народу. Про таких манкуртів гнівно сказав Дмитро Павличко:
Ти зрікся мови рідної.
Тобі
Твоя земля родити перестане.
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів'яне!..
Ти зрікся мови рідної. Віки
Ти йтимеш темний, як сльота осіння.
Від погляду твого серця й зірки
Обернуться в сліпе каміння...
(II варіант)
Хто із нас не читав ці рядки Тараса Шевченка у шкільному віці? Хто не повторював їх, ставши дорослою людиною?
А взяті ці слова з палкого Шевченкового "посланія" "1 мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...". Окрім того, поет ставить питання про взаємовідносини інтелігенції і народу. Основне спрямування твору — викриття кріпосництва і лібералізму.
Серед української інтелігенції того часу зустрічались люди, які називали себе друзями й братами селян, але були народолюбцями лише на словах, вміло прикриваючи свою кріпосницьку сутність лібералізмом. Поет викриває панів-лібералів як людей, у яких слова розходяться з ділами. Різко висміяв він і рабське плазування перед іноземщиною, захоплення іноземною мовою, чужою наукою.
У багатьох своїх творах Тарас Григорович підносив ідею національної освіти і виховання молодого покоління в патріотичному дусі, ратував за всебічний духовний розвиток народу, культивування рідної мови, мистецтва, власної культури.
Суть національного виховання поет вбачає у піднесенні національної свідомості народу, пробудженні любові до рідної мови, своєї землі, рідного краю з його героїчною історією.
Особливо важливо, на думку Шевченка, виховувати повагу до рідної мови, адже кожен народ відрізняється від іншого своїм, тільки йому властивим, словом, яке виражає характер нації. Доки живе мова в устах народу, доти живий і народ, вмерла мова — вмер і народ.
Ці думки Шевченко стверджував усім своїм життям і нетлінною творчістю.
... Хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Шевченко і його герої ніколи не були недоброзичливими до інших народів, а навпаки — ставились до них з пошаною. Так, у власну програму навчання Шевченко включав грецьку, латинську, французьку, англійську мови, проте на перший план ставив вивчення рідної мови:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...
Усі ці й інші Шевченкові принципи не втратили свого значення й нині, бо надзвичайно співзвучні сучасності такі його слова: "У чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає і на небі, а не тільки на чужому полі".
З якою іронією ставиться Кобзар до тих, хто намагається відцуратися від своєї культури заради іноземної:
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люди.
Зараз ми можемо сказати, що мрії Шевченка поступово здійснюються. Піднявся рівень національної свідомості, відбулося утвердження національних ідеалів, відродився дух нації, задзвеніла українська мова. Але багато чого нашим людям ще треба вчитись і пам'ятати настанови Кобзаря, що народ — то могутня сила, яка вершить долю країни. |
