Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену за неї бога,

За неї душу погублю!

Велике, добре серце поета страждало від розлуки з ми­лим краєм, з рідними людьми. Він сумував за Україною, за її вишневими садками, за мелодійними піснями. Суму­вав, що Україна "обідрана, сиротою понад Дніпром пла­че".

Болем і тугою переповнювалось серце поета від думки про те, що

...скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пані лукаві.

Все своє життя поет присвятив боротьбі за волю свого народу. Він писав, що не можна спокійно "дивитись, пла­кать — і мовчать!"

І не мовчав! Він засуджував російський царизм, який всіляко пригноблював український народ. Діставалось від нього і тим "землякам"-українцям, які "деруть шкуру" з "братів незрячих, гречкосіїв".

В своїй знаменитій поемі "І мертвим, і живим ..." Шев­ченко докоряє своїм землякам — українським панам, інтелігентам, що зневажають українську мову, культуру і низько схиляються перед усім закордонним:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра.

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.

Пост закликає своїх же українців вчитись так, як тре­ба, щоб у них була своя мудрість, але щоб вони вивчали й кращі здобутки світової науки, культури:

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь...

Як актуально звучать ці слова сьогодні! Шевченко з любов'ю оспівував борців за волю України і засуджував своїх сучасників за їх пасивність, що

їм байдуже, —

Панам жито сіють.

Доля України була для нього не байдужою, про що він з таким болем пише в поезії "Мені однаково":

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні її,

окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Шевченка карали, висилали на заслання, не дозволяли жити в Україні, яку він так любив, за якою так тужило його бідне серце. Проте... "карався, мучився, але... не ка­явсь". Він не тільки мріяв про відродження України, її ща­стя, але й твердо вірив, що

... на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.