Автор роману малює картини братовбивчої війни. Твір густо заселений персонажами. Червоною ниткою, що зв'язує воєдино всі вісім новел роману, є сім'я Половців. Ось перша новела — "Подвійне коло". Вона нагадує собою народні думи. Було у батька п'ятеро синів. Кожен з них обрав свою дорогу в житті. 1 всі дороги зійшлися в один день в одному місці. Рід Половців опинився на межі зник­нення. Батько Мусій Половець вчив своїх синів змалечку: "Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Як це нагадує народне прислів'я: "Козацькому ро­ду нема переводу".

У криваве коло громадянської війни загнали себе брати Половці, а потім оточили себе ще одним колом — брато­вбивством. Охоплює мою душу почуття жалю та смутку, тому що в кожного з них на чолі печать Каїна. Троє за­ллють її власною кров'ю, а двоє понесуть по життю. Мудрі батьки наші! Ви завжди дбаєте про нас, хочете нам тільки добра і щастя, і ми повинні прислухатися до ваших порад. А сини старого Половця знехтували батьківською наукою. Всі стали жертвами. Всі стали злочинцями.

Карає доля за братовбивство. Ще невідомо, яка кара більша: померти за братовбивство чи носити в собі муки сумління. Життя зав'язало страшний вузол. А коли рубо­нули з плеча — полилась братня кров.

Хочеться нагадати, що не підніметься з колін та країна, де брат іде на брата. "І піде брат на брата" — цей біблійний образ проходить через увесь роман. 1 творить Україна страшний суд над своїми синами в степу під Ком­пановкою в серпні 1914 року. А по всій Україні йде бра­товбивча громадянська війна, український Апокаліпсис.

І все-таки в серці не гасне надія, бо хочеться вірити, що життя стане кращим, що люди стануть братами і по крові, і по духу. Маленький промінчик цієї надії світиться в кінці новели. Не вбив Іван наймолодшого брата Сашка. Можливо, від цієї гілки відродиться рід Половців. Хочеться вірити. А ще дужче хочеться вірити в те, що наша сьо­годнішня незалежна Україна на цей раз не повторить по­милок братів Половців, і ніколи брат-українець не підніме руку на брата-росіянина чи брата-татарина або навпаки, і ніколи батько не вб'є свого сина, хоч історія дає нам зараз протилежні приклади зі Сходу. Роман Ю.Яновського "Вер­шники" дуже актуальний в наш час, бо звучить він як за­клик, як гасло: "Люди! Не повторюйте помилок минулого! Не будьте поганими учнями, щоб з нас не сміялося людст­во!"

II варіант

Відомий український письменник Юрій Яновський увійшов у літературу як натхненний романтик революції. В його романі "Вершники" розповідається про братовбивчу війну на Україні в 1919 році, яка стала першою віхою в переліку трагедій, що випали на долю українського народу після революції 1917 року.

Роман складається з восьми новел. Новелою "Подвійне коло" письменник відразу вводить нас у шквал гарячих подій літа 1919 року. Саме в цій новелі Юрій Яновський сконцентрував увагу на трагедії роду Половців.

Першим з роду Половців ми зустрічаємо Андрія — офіцера російської армії. Слова, що зриваються з його вуст, вражають ненавистю до рідного брата і рідної землі. Батьківщиною стала йому Росія, а рідному брату він кидає в обличчя образливе: "Мазепа проклятий", "петлюрівське стерво"... Останні спогади Андрія про те, як галичан бив у Карпатах до смерті. Ото ж перед нами — запеклий шовініст. Він знехтував батьківським заповітом, кинувши злісно: "Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям вели­кої Росії — матінки од Варшави до Японії, од Білого до Чорного моря, проклинаю й ненавиджу в мою останню хвилину". Ненависть засліпила Андрія і лише після згадки Оверка про рідну Дохінівку, старого батька Мусія Половця та після запитання "Що тобі пригадується?" — старший брат відповів: "... батько та його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Мені здається, що в Андрія, напевно, не залишилось нічого свя­того в житті, якщо він проклинає рідного брата, навіть зга­давши мудрі батьківські слова про святість роду.

Найкраще і найбільше знає і розуміє своїх дітей мати... Найдорожчим Половчисі був Панас, тому що: діти, як пальці, який не вріжеш, то болить. Але найбільше щемить материне серце тоді, коли знає, що син іде не тією доро­гою. Непутящим був у сім'ї Половців Панас. І народжува­ла його мати важко, і пішов у життя манівцями — конт­рабандою почав займатися. Половчиха весь час думала про Панаса. "... їй все здавалось, що чує плескіт весел і треба рятувати його від погоні".

Нечесно і підступно поводить себе Панас на полі бою, в чому і сам зізнається: "... А я сиджу собі в лісочку й че­каю, доки вони кінчать битися". Найбільше його звинува­чення Оверкові таке: "Ну що — України тобі хочеться?" Він регоче у вічі смертельно пораненому братові, цинічно, прикриваючись іменем батька Махна, призначає суд за вбивство брата Андрія. Панас власноручно вбиває рідного брата, хоч і пам'ятає пророчі слова батька про силу роду. Але в душі анархіста — не повна пустка. Розуміючи, що життя Оверка в  його руках,  махновець пропонує брату пристати до них. Він також усвідомлює вину за братову смерть і ховає Андрія та Оверка.

Інтернаціональний загін Івана, здавалось, також сидів у ліску. Не встиг Панас поховати братів, як червоні зненаць­ка оточили махновців. Кілька хвилин скаженого бою — і вже Панас перед Іваном. Іван брата не вбиває, але Панас сам стріляє собі в рот і помирає. Наймолодший брат Сашко залишається жити з Іваном.

У новелі все-таки не має справжнього переможця. Вона сприймається як розповідь про трагедію матері — роду — України, трагедію, що розігралася в роки революції і гро­мадянської війни, а потім ще довго відлунювала голодом, смертями, репресіями. У ній — велика художня правда, яка застерігає нас від того, щоб наша Україна, що тільки стає на ноги, не була втягнута знову в "подвійне", а то й "потрійне коло". Ми повинні не допустити такої трагічної ситуації, коли син підіймає руку на матір, брат на брата, діти однієї Вітчизни поливають рідну землю своєю кров'ю.