У ті
часи, коли писав Григір Тютюнник, про національну ідею не могло бути й
мови. Але талановите перо письменника прорвало завісу страхів та заборон
цензури і показало всьому світові: є такий український народ! Зі своєю
особливою ментальністю, чудовою мовою, з віковічними предківськими
звичаями, традиціями та народною мораллю.
Герої
Григора Михайловича працьовиті й закохані в красу природи як Михайло
(«Три зозулі з поклоном»), Миколка («Зав'язь»), Данило («Лісова
сторожка») та багато інших. Вони мрійники й оптимісти, «диваки», хоча
належать до покоління, обпаленого войною, сирітством та повоєнною
розрухою, вірні друзі, милосердні й відповідальні за долю інших (Павло з
товаришами з повісті «Вогник далеко в степу», Климко з однойменної
повісті, Олесь з оповідання «Дивак» та інші).
Прикметною
рисою українців завжди було вміння посміятися над собою, по-доброму
пожартувати над іншими, дотепність. Такими є дід Лаврін і Микола з
оповідання «Зав'язь», оповідач з «Обнови» та інші герої.
Особливо
дивним і зворушливим є те, що ніякі злигодні й нещастя не вбили одвічну
народну рису — пошану до старших, до батька й матері. Скрізь ми бачимо
звертання дітей до батьків, родичів на «Ви», навіть подумки. І до
сімдесятих років збереглася традиція родинних і сусідських посиденьок та
обрядових співів (колядок), відзначення великих християнських свят.
Для
Тютюнникових героїв любов до ближнього, милосердя і всепрощення
здебільшого визначальні. Згадаймо Соню («Три зозулі з поклоном»), тітку
Ялосовету («Вогник далеко в степу»), Миколку
(«Зав'язь»), того ж Климка, які жили за принципом: «Буде в людей — буде і в нас...» (бо діди так учили).
Але
не замовчує письменник і те негативне, що є у нашого народу —
покірність, довірливість, пристосовництво і легка здатність до
асиміляції, як мовної, так і духовної. Багато українців стали вважати
себе меншовартісною нацією (в цьому їх біда, здебільшого, а не вина!),
тому брали з «вищої» на їх погляд, нації все, навіть далеко не найкраще.
У
вчених є такий термін — «генетична пам'ять». Тобто пам'ять, яка дається
людині в спадщину вже при її народженні. Григір Тютюнник свято вірив у
генетичну пам'ять свого народу, яка і дозволяє йому бути саме народом, а
не населенням певного географічного регіону. І вважав, що в тій
пам'яті поряд з чуттям свого первокореня «записані» любов і доброта.
Саме цією вірою і пронизані його книги.
|