Григора Тютюнника хвилювали ці процеси соціальної і мораль­ної деформації на селі. Він з болем спостерігав, як духовне в житті відступає на задній план, як калічиться мова, як на зміну високо­моральним поняттям честі, гідності, порядності приходять присто­совництво, кар'єризм, зверхність у ставленні до селянства, родин­них стосунків, мовне яничарство.

Отакі й молоді ковбишівці з оповідання «Син приїхав», які після війни «подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного», а, приїхавши додому, вже й говорити стали по-іншо­му: «Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?» А батьки, намагаючись у всьому догодити дітям, одказують: «Та как? Отако грядками і йди. ...Хіба ти забув?»; або: «Мамо, як у вас нащот стіраль-ного порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду». І сміх, і сум викликає отака «мова» дітей, як і прагнення батьків наслідувати своїх «городських» та «учених» чад.

Головний герой твору Павло Дзякун — працьовитий і скромний, пам'ятає про батьків і приїжджає до них з дорогими подарунками, по-своєму піклується про їхній добробут (радить запросити на гулянку ко­рисних для них людей). Він закінчив сім класів (хоч і важкувато!), рем­існиче училище, став майстром, начальником зміни, але знає, що завдя­чує цим директору школи, який умовив його таки закінчити школу. З одруженням не поспішав, бо мріяв спочатку придбати машину. На­решті ця мрія здійснилася. «Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією — і почу­вав себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно». Пись­менник недаремно ставить в один ряд такі поняття як квартира, жінка, машина, син. Бо для героя вони якраз одного порядку, є однаково важ­ливими складниками щастя. А якщо придивитись, то «Москвич» у ньо­го, вважай, на першому місці. Адже Павло через нього й не одружував­ся, «бо як одружишся зараз, то машини вже не купиш, ляснуть гроші на меблі, одяг та всякі дрібниці, що придумаються жінці, бо жінки всі такі». Все, що потрібно для автомобіля — килимки, фіранки, брезен­тові фартушки — молодий Дзякун придбав тоді, коли деталі для його машини ще тільки одливалися. Це — предмет його гордості, і, як йому здавалося, він дає право ставитися до односельців, які не мають авто­мобілів, дещо зневажливо. Коли якийсь цікавий дядько питав, скільки «це добро» коштує, Павло" з холодною посмішкою, що й не схожа була на посмішку» відповідав: «Всі гроші». Люди проходили «мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками», «здоровкалися ша­нобливо, на що Павло одказував, дивлячись над їхніми головами на річку: «С-с-тє!»; «Коли він говорив з дядьками, то тримав руки складе­ними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових своїх черевиків...»

А як герой жалкує за тією щукою, що зірвалася! Одним з по­трібних людей, запрошених у гості, виявився його колишній одно­класник, лісник Митро Лобода. Коли Павло приїхав за ним маши­ною (на знак поваги!), Митро почав комизитися, набивати собі ціну.

Та молодий Дзякун не образився: він «знав, що «полєзні люди» люблять поноровитися», і «звик терпіти потрібних людей». Так він витерпів приниження від лісника й на самій гулянці.

Хоч Павло зневажливо ставився до людей, їхня думка була йому не байдужа: «Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерпля­чий шепіт, від якого приємно замлоїло в грудях:

— Хто ж то воно?

— Та Павло Дзякунів, хіба не впізнали?

— Ти ди, яким козирем став.

— Видно, ж, і грошви!..»

Йому хотілося вразити односельців і блискучою новенькою ма­шиною, і дорогим костюмом, і подарунками батькам, і грошима в крамниці (він взяв дві пляшки коньяку і дві шампанського попри над свою надощадливість).

До пари Павлові і його дружина Рита. Вона із захопленням роз­повідає свекрусі, що у них є в квартирі, якої марки меблі, холо­дильник, телевізор. І ні слова про своє подружнє життя, інтереси, захоплення. Видно, що між Ритою і Павлом немає не тільки любові, а й щирих, дружніх стосунків, їх об'єднує спільна мета — покра­щання власного добробуту на заздрість сусідам і родичам.

Письменника, очевидно, дуже тривожить ослаблення у молоді почуття родини, родинних зв'язків. Павло вважає, що «жінчиним і чоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті — тим, слово за слово... Ті нашепчуть дочці, ті — синові. І пішло: лайки, ссори...» Про свою дружину він думає: «Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирніша буде...» Стара Дзякунка хоч рада невістці, та все ж думає: «Для такої треба добру вуздечку...»

Взагалі-то, перші «уроки життя» молодий Дзякун одержав саме від батьків. Мати хвалиться: «Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, і старшого послухає». Батько навчає: «Ти дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з'їдять». Він підтри­мує сина у його поведінці з людьми, радіє, що той здогадався поста­вити «Москвича» на видному місці, що не взяв товаришів на рибо­ловлю, що не хоче їхати до жінчиних батьків — машину бити. Бо й сам такий. Згадаймо епізод, коли «промазав і Дзякун, підпоїв­ши лісника в коморі, доки домовлявся з ним про вільху на шалів­ку» та багато інших деталей.

Бацила користолюбства, пристосовництва, мовного нігілізму, на жаль, охопила усі верстви населення. Священик, не соромлячись, бере з людей подвійну плату за послуги, лісник збагачується за рахунок різних «послуг» і величається цим, сержант-надстроковик говорить такою скаліченою мовою, що стає не тільки смішно, а й дуже сумно.

Проблема духовного збідніння людей залишається актуальною " і зараз. Такі твори, як оповідання Григора Тютюнника «Син при­їхав», дають змогу ніби подивитися молодим людям на себе збо­ку — посміятися, замислитися і стривожитися.