Одного разу, років зо два тому, я зайшов на роботу до мого
татка. Саме того дня йому потрібно було зайти до друкарні, що
розташувалась неподалік. Я, зрозуміло, напросився піти з батьком.
Побачивши друкарське устаткування, я закляк на місці. Те, що я
побачив...
Велетенський гідраапічний прес аж постогнував від напруги.
Лезо друкарського ножа періодично падало з гільйотинною жорстокістю.
Вж-ж-ж-хрусь! Дві пари вправних рук, вирівнюючи наступну порцію паперу,
на мить завмирають, а потім одна з робітниць підіймає лезо, інша кладе
під нього папір і знову: вж-ж-ж-хрусь! Старенький друкувальний верстат
рівномірно, монотонно постукує в кутку кімнати: клау-клау-клау-клау.
Ніхто не метушиться, не бігає, всі зосереджені, серйозні. Аж знову
чується: вж-ж-ж-хрусь. Це гідравлічний прес
починає поволі підіймати свої величезні сталеві лапи. Порції
щойно віддрукованих газет сходять з конвеєра і наповнюють кімнату
стійким запахом друкарської фарби та паперу. Робітники не звертають на
мене уваги, а я, примостившись у куточку, зачаровано спостерігаю за
їхніми впевненими рухами.
Мені здається, що більш цікавої екскурсії в
мене не було ніколи.
