22 червня 1941 року... Фашисти вчинили напад на нашу землю. Настав час грізних випробувань для нашого народу. Павло Григорович Тичина, передчуваючи цю страшну війну, писав: Розстановка ж сил у світі і жорстока, і складна. Що Європа в ближнім літі стрепенеться аж до дна. Під впливом нових обставин творчість Тичини змінюється. Перебуваючи в той час в Уфі, столиці Башкирії, п'ятдесятирічний поет працює в культурних закладах, виступає з доповідями, проводить збори, наради, відповідає на листи з фронту, читає і редагує твори молодих письменників і пише, пише, пише... Тема України-матері була провідною на той час. Вірш "Матері забуть не можу" являє собою немов перегук відірваного від домівки сина з матір'ю, яка потрапила в біду:
І кричу я: - Україно! Потім стану й прислухаюсь. Чути... здалеку... - Тримаюсь! Хмарко! Ластівко! Калино! - І в той бік я повертаюсь.
Серед творів П. Тичини періоду Великої Вітчизняної війни найбільш значною за глибиною думки є поема "Похорон друга". Виклад у поемі ведеться від імені ліричного героя, образ якого розкривається через почуту музику, побачені пейзажі, прочитане в газеті повідомлення, прослухану промову. Уже на початку твору автор передає настрій героя, його психічний стан за допомогою кольорового означення звуків:
Все сумно вечір колір свій міняв з багряного на сизо-фіалковий. Я синій сніг од хати відкидав і зупинився... Синій, оркестровий долинув плач до мене. Плакав він, аж захлинався на сухім морозі: то припадав зеленим до ялин, що зверху червоніли при дорозі, то глухо десь одлунював в саду.
Кольорові переходи від багряного до сизо-фіалкового, синій оркестровий плач, який припадає зеленою тугою до почервонілих під західним сонцем ялин все це передає відчуття неспокою, наближення чогось тяжкого, трагічною. Звуки духового оркестру дедалі наближаються і нагадують ліричному героєві смерть хороброго воїна Ярослава. Ці спогади переплітаються, і ось ліричний герой починає думати про молодого солдата Степана, про всі жертви страшної війни, про тяжке лихо всього народу. Ці згадки переростають у філософські узагальнення про закономірність процесів життя, однаково об'єктивних і для природи, і для суспільних явищ. "Законів боротьби нікому не зламати", а тому треба підводитися, вставати, боротися, адже "мертвому тобі - живих нас не убить". Фашизм як уособлення мракобісся, людиноненависництва, мороку - мертвий. У поемі "Похорон друга" дві теми: тема смерті і тема життя. Наче у симфонії, вони спочатку сплітаються, ідуть поруч. Здається, що неможливо перебороти безмежного горя, але ось настає тема мудрого життя. Серце заспокоюється, наповнюється радістю від того, що життя не можна знищити, воно сильніше за будь-яке зло. Роздуми героя про трагізм доби супроводжується суворими картинами природи:
Ой темно як! Ніч. В старі, в тонкії стіни стукала хижацька рука сухого сніговія. Сніг по шибці шарудів.
Та найбільше його хвилює доля людини:
Над ким ті сурми плакали? Чого тарілки дзвякали? І барабан як в груди бив - хто вік свій одробив?
Ліричний герой впевнений, що фашизм буде знищено, настане весна і після війни мирний труд народу сповнить радістю згорьовані серця.
Весна! Блакить! У поле трактори ідуть. І в'ється співучий жайворон.
| 
