А. Малишко

Чи не кожен українець знає ці зворушливі слова про улюблену вчительку, багато з нас люблять із дитинства цей вірш – «Вчителька», який належить перу українського відомого поета Андрія Малишка…

Андрій Малишко — справжній поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим, і в низці визначних українських талантів XX ст. постать Андрія Малишка не тьмяніє, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинанням із народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми. А ще — пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні.

Народився поет 14 листопада 1912 р. в невеличкому с. Обухові Київської області, із батьківської селянської хати виніс він найперш незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова, промовленого «в колисці із лози, Щоб вічним окаянним боржником Його нести, страждати і любити». У тій хатині він уперше почув і думи Шевченкові... Родинажила нерозкішно: землі було дві десятини, а сім'я чималенька — тільки дітей одинадцятеро, тому доводилося господареві тяжко працювати, от і малий Андрій змалку пособляв, чим міг: ходив заможнішим по господарству помагати, грав на весіллях на гармонії, бо ж мав і талант музики.

Підрісши, пішов у семирічку, потім навчався в медичному технікумі, проте згодом мрія та потяг до прекрасного, до пісні, до поезії, що жили в його душі, привели Малишка на літературний факультет Київського інституту народної освіти (нині — Київський національний університет ім. Т. Шевченка), де взяв його під своє крило М. Рильський, який там викладав і вів літературну студію.
По закінченні освіти деякий час молодий учитель викладає літературу в Овручі, на Житомирщині, пізніше працює в газеті «Радянське слово». 1934 — 1935рр. служить в армії, а потім переходить на творчу роботу. Жага до віршування, творчості не вщухала, і, власне, вона його й повела з Обухова до Києва. Перші друковані вірші студента А. Малишка побачили світ на сторінках журналу «Молодий більшовик» (тепер — «Дніпро»), а потім з'являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба» (1935 р.), і вже наступного року виходить книжка віршів «Батьківщина», що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки — «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939) та інші — стали щабелями помітного творчого зростання.

У воєнні роки поезія вже відомого поета лунає патетичною симфонією, закличним звуком сурми проти фашистських нападників. Для нього, як, власне, і для всієї літератури, це були роки високого злету, з-під пера А. Малишка вилилася пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни — «Україно моя».

По війні Малишко плідно працює, виходять — як відгомін війни — збірки «Ярославна» та «Чотири літа» (1946 р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників — не як бездушних «ґвинтиків», а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України.

Із роками голос Андрія Малишка дедалі міцнішав, набирався сили, поет починає пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи «Дорогою під яворами», як назвав він збірку (1964 р.), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов'язану з нею «Руту» (1966 р.). Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики — це пісні: передусім – це безсмертна «Пісня про рушник», безмежно зворушлива «Вчителька», також - «Ти мене накличешся ночами», «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...», «Я забув, що й плачуть з поцілунку...» та багато інших... У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу. І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина», в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно…