Про український футуризм почали згадувати порівняно недавно. Проте не слід забувати, що у 10-30 роки XX століття це була потужна авангардна течія у нашій літературі. Очолював групу футуристів Михайло Семенко. Людина-блискавка, людина, яка вміла робити мертві петлі у поетичному небі; людина, яка стверджувалась і вдосконалювалась, розробляючи власний неповторний стиль. Разом із тим поет мав вразливу душу, яку можна порівняти зі злетом "несмілого" білого метелика (вірш "Метелик"). Провідним поетичним образом у поезії М. Семенка є місто. Його він оспівував у кількох поезіях із назвою "Місто", ці твори мають другу назву за першим рядком: "Вдихаю я тонку отруту...", "Блимно і крапно", "Сонце освітлювало...", "Зойкно вилітали...", "Вечір подощовий...", "Місто мокре", "Ось те сте...". А також у віршах із надзвичайно промовистими назвами, що відображують міську атрибутику: "Будинки", "Тротуар", "Улиці", "Асфальт", "В кафе". Михайло Семенко захоплюється міськими пейзажами, із задоволенням вдихає запах бензину, обожнює швидкий рух, який він називає "життєрухом", любить посидіти з друзями в кав'ярні, сходити в кіно, яке входило тоді в моду. У поезії він головним критерієм вартісності вважає оригінальність думки і словесну гру. Навіть із назв творів Михайла Семенка можна здогадатись, що він є прихильником неологізмів. Про значення багатьох таких слів читач легко здогадується, а над деякими доводиться задуматись. Твори М. Семенка тримають читацьку думку у постійному напруженні, тому їх цікаво читати і аналізувати. Візьмімо, наприклад, вірш "Бажання". Тільки такий оригінальний митець, як Михайло Семенко, міг поставити таке безглузде, на перший погляд, запитання:
Чому не можна перевернути світ? Щоб поставити все догори ногами?
Виявляється, що подібне "бажання" М. Семенко може здійснити сам і не знайдеться сміливця, хто посмів би йому заперечити. Перевертання світу, здійснене ліричним героєм поезії М. Семенка, виглядає дещо дивним. Він стягує місяця й дає йому "березової каші", роздає дітям зірки замість іграшок, а служниці Маші дарує весняні берези, щоб її покохав Петька. Михайло Семенко любить постійні зміни, постійну динаміку. Його не влаштовує навіть сама природа, він називає її "балаганом" і прагне, щоб її "чорти вхопили", адже його "бажання" неможливо виконати. Вірш "Запрошення" - це звернення до прийдешніх поколінь. Поет усім тим, хто хоче його "духа визвать" обіцяє показати безліч світів "оригінальних і капризних", безліч шляхів, а також відчинити замкнуті двері. Михайлові Семенку вдалося перемогти "всі стихії й дощі", тому, звичайно, прогулятися з ним вночі було б цікаво. Таку ж цікаву прогулянку обіцяє поет і у другому вірші з аналогічною назвою "Запрошення". Цього разу він пропонує піднятися на Батиєву гору, бо там "гарно", "симпатично й різнобарвно". Поет знає, що дехто дивиться на футуристів "як на звірів", проте він хоче подолати таке несправедливе ставлення з боку суспільства до нього і його друзів, прагне довіри й доброзичливості з боку читачів, він пише:
Люди ми сильні, молоді, сміливі - Не боїмось нікого й бажаємо усім добра.
Незважаючи на екзотичність мислення Михайла Семенка, непримиренність його натури, його твори мають посісти належне їм місце в літературному процесі, повернутися до читачів і стати предметом широких дискусій, адже цей поет став провідною зіркою авангардного руху в Україні, зробив гідний внесок у її відродження, яке згодом назвали "розстріляним".
|
