Багате талантами чарівне Прикарпаття. І все ж не помилюся, коли скажу, що найціннішою оздобою в мистецькому світі усього куточка є творчість Дмитра Павличка. Син простого лісоруба із Стопчатова (Косівщина) увібрав у своє серце і шум смерекових лісів, і гомін річки Лючки, і той нескорений дух Довбуша, що живить не одне покоління гуцулів. Життєві стежки Павличка не були легкими. Про це чудово сказано у пісні «Два кольори», яка давно вже сгала народною. Червоними і чорними нитками вишила матуся узори на сорочці, яку подарувала синові. «Червоне — то любов, а чорне — то журба» — пояснює автор народну символіку. Отак і життя його з любові й журби, з веселих і сумних днів складається. Важко сказати, яких було більше. Але не розгубив поет на життєвих дорогах того найціннішого, що взяв з батьківської хати, не заплямував той «горточок полотна», на якому вишите його життя. Є в ньому, як і в поезії Павличка, багато контрастів, багато чорного і червоного. З ранніх поезій автора ми дізнаємося про те, яким нелегким було дитинство майбутнього поета. У вірші «Я син простого лісоруба» він пише: А мати гарувала гірко Від темноти до темноти, Щоб нас, маленьких семірко, Нагодувати й одятгти. У хаті рідко бачив хліб я, А в школі били по руках За те, що зиркав я спідлоба На булку панського синка. Чи не тому слово «хліб» має в Павличковій поезії особливе звучання? По тому, як людина ставиться до хліба, можна скласти уявлення про її моральне обличчя. Саме про це йде мова у вірші «Коли ми йшли удвох з тобою». Закоханий до безтями ліричний герой помітив, як його кохана «топтала колоски пшениці, що нахилились до землі...» «Топтала і не чула крику тих колосочків». А він же колись збирав їх на чужому полі «в поділ дитячої сорочки». О, то не просто колоски! То невсипущий труд мозільний. То молодим калач весільний, То для дітей пахуча булка, То хліб, що матінка-гуцулка З долівки вчила піднімати, Як батька в руку, цілувати.
Та змовчав юнак, бо любив надмірно. Міцно переплелися тут два кольори!
...В житті складніше, ніж на вишитім узорі.
Д. Павличко — тонкий лірик. Які прекрасні його сонети, які неповторні вірші, в яких він оспівує свою любов. Його сміливо можна назвати Петраркою нашого часу.
Моя любове, ти як Бог — Я вже не вірю, що ти є,
читаємо в одному з віршів, що увійшли до збірки «Таємниця твого обличчя». Здається, про любов уже сказано все. Що можна ще додати? Виявляється, можна. Бо так, як пише Павличко, ще ніхто не писав:
Мого кохання чистота, Як та блакить небесна.
Вона йому душу прояснює. Коли кохана покладе йому руку «на очі, сповнені провин», то «риси матері ясні» він бачить. Та любов — це страждання, навіть якщо це взаємна любов. Тому й у цих найінтимніших віршах теж переплітається радість із журбою, червоне з чорним. Тому й знаходимо тут несподівані тропи: «біль кохання», «смуток цілування до зомлівання». Бо
Найбільша з усіх таємниць — Таємниця твого обличчя.
Таке ж поєднання, здавалося б, несумісних понять маємо в чудовій пісні, яку Д. Павличко створив разом із композитором О. Білашем, — «Я стужився, мила, за тобою...» Образ явора, «що палений журбою, сам один між буками стоїть», не може не хвилювати. Западають глибоко в душу такі свіжі порівняння й метафори, схожі на вишитий червоним і чорним узор: «в душі печаль, як небеса», «згорає від сльози роса», «скрипку зроблять із його журби». Любов і поезія — це те, що робить автора по-справжньому щасливим, примушує його бути у вирі найважливіших подій в житті України. Він має право сказати: «Все життя віддав я Батьківщині, все, з сумом і радістю, з любов'ю і ненавистю».
|
