Мова - то форма, яка, наче глечик воду, утримує менталітет народу. І якщо розбити глечик, то вода не зникне, а просто розтечеться, випарується, піде у землю. І люди без мови не зникнуть. Вони просто стануть інакше дивитись на ті самі речі. Вони стануть інші.
Але коли я чую заклики захистити нашу мову від конкурентів, я згадую старезний анекдот про чоловіка, який їхав відпочивати у Сочі, але сів до магаданського поїзда. Звісно, він може скільки завгодно вимахувати темними окулярами від сонця й розповідати іншим пасажирам про красунь у бікіні та корисні фрукти. Але поїзд кінець кінцем приїде на станцію призначення. І тоді бідоласі лишиться тільки стояти по коліна у снігу й милуватися північним сяйвом.
Той анекдот існував, мабуть, і сорок років тому, коли влада встановила інформаційну й товарну блокаду території Радянського Союзу. Щоб захистити наших дідусів та бабусь від західних ідей та магазинів. З досвіду шістдесятників можна судити, що блокада непогано захищає вітчизняну промисловість, але дискредитує офіційну культуру. До того ж романтика дисидентства додає привабливості всьому, що не схвалює влада. Та й яким чином той захист забезпечити в нинішніх умовах? Поперерубати всі телефонні дроти, уздовж усього північного кордону натягти колючий дріт у шість рядів і щометра поставити прикордонника з вівчаркою? Це не допоможе, хіба що за російські пісні накладати штраф, а за знайдену під час обшуку російську книжку розстрілювати на місці.
Утім, усі ці заходи анітрохи не поліпшать того становища, в якому знаходиться наша рідна мова. Тому що для її захисту потрібно розвивати культуру, потрібні твори талановитих митців, потрібні нові книжки й фільми, вистави та пісні, тому що без них наша мова існуватиме лише в офіційних документах та підручниках. І люди, що натхненно захищали її від конкуренції, розгублені, зніматимуть посеред засніженої пустелі пляжні окуляри.