І ВАРІАНТ
Юрій Іванович Яновський входить до когорти тих письменників, які стояли біля джерел якісно нової української літератури початку XX століття. У 1925 році Микола Хвильовий, що був фундатором і виразником нових поглядів на сутність мистецтва, писав так: «І коли тепер ми запитуємо себе, який напрямок мусить характеризувати наш період переходової доби, відповідаємо: романтика вітаїзму (уііа — життя). Нині наш період кидає всі свої сили на боротьбу з ліквідаторськими настроями щодо мистецтва. Сьогодні наше гасло — уіі,а!» Ці слова якнайкраще розкривають основу філософії людського буття у ранніх творах Ю. Яновського.
Його перші твори засвідчили: на ниві української літератури з'явився палкий романтик, вихований на кращих зразках світової романтичної літератури — творах Т. Шевченка, М. Гоголя, Д. Лондона, Р. Кіплінга, Ф. Купера, Е. По, Д. Конрада. Недарма в його ранніх новелах чебрець українського степу «пахне Техасом», а в героях є щось від; «морських вовків». Та це було не наслідування відомих авторів. Письменник, як і Микола Хвильовий, творив на засадах «активного романтизму», який виростав з праджерел української свідомості, був напоєний українським баченням світу й людини, стояв міцно на національному ґрунті. Які ж концептуальні засади можна виділити в українському активному романтизмі, або неоромантизмі? Відповідь на це питання й дозволить упевнено говорити про особливості філософії людського буття, винесеної в заголовок твору.
До ранніх творів відносимо поетичну збірку «Прекрасна Ут» (1928), книжки новел «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927) та прекрасні романи «Майстер корабля» (1928), «Чотири шаблі» (1930) та «Вершники» (1935). Усі вони виразно романтичні, через що власне й зазнали нищівної критики підлабузників радянської влади.
У центрі кожного твору Ю. Яновського — особистість, індивідуальність. Власне, піднесення людського «Я», визволення індивідуальності й було прикметною рисою неоромантизму. Його персонажі — то надзвичайно сильні люди, справжні герої, для яких героїка стає щоденним життям, від того вони оточені серпанком дивної привабливості. Інколи вони авантюристи, але в будь-якому випадку — непересічні особистості. Це червоні комісари, матроси, солдати, майстри (Швед, Чубенко, Мусій Половець, безіменний листоноша із «Вершників», Шкляр із новели «Кров землі», Шахай із «Чотирьох шабель», То-Ма-Кі з «Майстра корабля» тощо). Письменникові до душі люди, наділені силою духу, надійні й безхитрісні в дружбі й бою «залізні душі», які сміливо дивляться у вічі смерті. їхня рушійна сила — ідея, революційний обов'язок.
Доля обов'язково ставить такого романтичного героя перед якимсь дуже важливим і часто фатальним вибором. Яновського-новеліста найбільше цікавлять такі зіткнення: любов або дружба і революційний обов'язок, повстанська стихія і дисципліна, яка її приборкує. Ці колізії спостерігаємо в усіх названих збірках і творах, але найпоказовіше, мабуть, вони виписані в новелі «Кров землі». Нового командира героїчної кінної бригади Редьку (він став командиром після смерті Виривайла) захоплює стихія анархізму, вчорашні визволителі сьогодні стають п'яничками й мародерами. Та з часом «хміль уседозволеності» минає, а його заступає відчуття розплати й усвідомлення того, що честь загону заплямована негідними вчинками. Командир Шкляр, який прибув до бригади, наказує розстріляти найбільших злодіїв, у тому числі й Редьку, колишнього друга, а загін змиває безчестя кров'ю. Отже, у творі з'являється сильна особистість, яка приборкує стихійні настрої, але опиняється перед вибором (Редька — друг). Та революційний обов'язок стоїть вище за дружбу.
Таким чином, Ю. Яновський творить власну філософію людського буття: це існування серед виру революційних (або інших не менш важких, як в останніх частинах «Чотирьох шабель» — умови життя персонажів) подій, це постійний вибір і вагання, це вічна молодість людського серця, це довічна праця й любов на користь іншим людям та країні. І головне — це збереження людської гідності за будь-яких обставин.
ІІ ВАРІАНТ
Яновський усе життя прагнув до максимальної стрункості, граничної економності й виняткової точності. Пригадаймо такий афоризм письменника: «Мені здається, що зараз надходить час літератури'конденсованих форм...» Це помітно було вже в «Майстрі корабля» та інших творах. Вершиною ж творчої зрілості став класичний роман «Вершники» — найкращий у романістиці того часу твір про громадянську війну, про український народ.
Роман «Вершники» розпочинається мовби з середини. Письменник несподівано вводить читача в самий центр шаленої січі...
Згущені фарби, сильні мазки — ось що передусім характеризує палітру Яновського. Мова його емоційно напружена, ритмізована. Одна картина змінює іншу, немов кадри кінострічки. Лютування шабель, кипіння пристрастей, жорстока розправа над переможеними, Мусій Половець, який згадує сина Андрія на березі моря, плач Половчихи над розбурханими хвилями та інше...
Новела «Лист у вічність» стає немов конденсацією загального філософського сприйняття ролі звичайної людини у визначних історичних подіях. Своїм безстрашним подвигом, своєю нездоланною вірою безіменний партизан передає лист у вічність. З вічністю зіставляються й надзвичайно складні фронтові перипетії революційних битв тривожного 1919 року в новелі «Чубенко, командир полку»: «Відбувалися мільйонні катастрофи, а загін усе йшов, і не було краю лісові, і кволо стогнали поранені...»
Крізь призму філософського узагальнення — рух, динаміка. Спресований час моменту Яновський віртуозно передає через специфічне світосприймання хворого командира полку: «Чубенко їхав тишею, як містом, будинки тиші стриміли у високу неозорість, Чубенко їхав рік і десять років, а то були хвилини...» Таке зрушення часових проміжків надає роману філософської глибини, проводячи неперервну лінію між минулим, сучасним і майбутнім.
Філософським сенсом наповнена у творі розповідь про коваля Максима, який'пізнав злигодні царських тюрем і закордонної еміграції. Коваль — це майстер залізної троянди, людина, що має романтичну мрію. Життєва лінія коваля і мотив чарівної залізної троянди зливаються в сенсі легендарно-поетичної символіки. Залізна троянда — це символ вічного руху людства до мрії, і в ній живе мрія коваля Максима і гаряче бажання хлопця, страченого в тюрмі, думка про те, щоб їхня «троянда революції» швидше росла. Максим пройшов тюрми, Австралію, Південну Америку, пронісши по світах мрію про троянду, і закінчив кувати незвичайну квітку на океанському березі біля кордону Перу, під червоною зорею Альдебаран, що теж дуже символічно.
Філософський мотив втілення одвічної мрії' про красу та революцію переплітається з іншими мотивами. Так, біля тачанки, на якій бачимо вбитого коваля Максима і приголомшеного цим Данила, герої обмінюються начебто випадковими репліками: «Війна кінчається», — сказав Герт. «Сталь варитимеш, Чубенко», — осміхнувся Половець. «Зоря Альдебаран, — для чогось сказав Чубенко,— журавлиний ключ шічності». У кількох процитованих словах виражено й ставлення до втрати побратима, і спогад про його шлях, і віра в щасливу долю живих. А далі картина розгортається, і в мозку Данила «відбилася картина: сонце, осінь, запах смерті, кінський піт, безконечна даль, радість перемоги, сталевар Чубенко з трояндою на воротях Криму». Життя зливається зі смертю, реальність з мрією, і, здається, межі між ними немає. А панує над усім цим безконечна природа, вічна й мудра.
Ще один мотив — поетизація творчої праці, утвердження ідеї інтернаціонального братерства трудящих — теж пов'язаний в романі з образом коваля Максима, який прагне викувати свою залізну троянду — символ революції і здійснює цю мрію.
Яскраво окреслюється у творі і філософський мотив єдності людини й природи, пов'язаний із передачею вікової мудрості від одного покоління до іншого. Розкривається цей мотив в образах Данилка та його прадіда Данила. Прадід є народним мудрецем, таким собі носієм філософії споглядання й знання: «Прадід примічав, звідки в цей день вітер, коли з Дніпра — риба ловитиметься, коли із степу — добре на бджоли, коли з низу — буде врожай; а побачивши першу ластівку, треба кинути на неї жменю землі — «на тобі, ластівко, на гніздо!». Старий відкриває хлопчикові таємниці неповторної краси природи. І Данилко «заплющував очі перед таким височенним світом, коло такого старезного прадіда, що йде собі і підспівує старих пісень і повідає Данилкові казки й приказки, як зветься кожна трава і яка квітка на яку користь». Передаючи хлопцеві любов до природи, прадід розвивав у нього розуміння навколишнього світу, вчив його бути уважним і любити красу.
Цей мотив одвічної життєвої мудрості народу, любові та всепрощення розкрито також в образі старої Половчихи — уособленої матері людської, яка чекає на березі свого чоловіка, немов Ярославна зі «Слова о полку Ігоревім», немов символ вічного чекання й сили любові. Цією своєю любов'ю Половчиха рятує чоловіка, рятує цілий світ.
Весь твір Ю. Яновського пронизаний, здається, однією пристрастю: героїчною натхненною боротьбою народу за своє визволення. Та крізь страшні картини війни проривається глибока думка: життя незнищенне. Так, у новелі «Батальйон Шведа» наскрізним образом є образ квітучої липи: «Цвіте липа, мов кипить у ключі кожне дерево зокрема, вирує дух липи над Херсоном, п'янкий і гострий...» |
