Таким чином, твору із самого початку надається певного ритму, ритму самого життя. Спочатку зображуються дитячі роки Марії, її дорослішання, закоханість, родинне життя, господарювання на землі, ставлення до дітей, переживання найтрагічніших моментів життя власного й народного.
У більшості своїх романів, а в «Марії» особливо, У. Самчук підходить до відображення життя з мірою українського вітаїзму, який ми зустрічали у творах М. Хвильового, Б. Антоненка-Давидовича, В. Підмогильного та інших авторів початку XX століття. Цей вітаїзм полягає в утвердженні торжества життя в його найрізноманітніших проявах навіть тоді, коли воно конвульсивно вибивається з небуття чи коли воно повисає над прірвою.
Марія в романі є прикладом утвердження цього невинищимого вітаїзму, радості існування. Із самого народження вона несе в собі природну силу життя: «Маленька Марія йшла вже з життям. Не раз прокинеться від сну, нап'ється з материного лона теплого напою і наповняється радістю...». Потім виливала свою радість життя у пісні: «Марія підніме високі груди й виведе... Дзвенить, дзвенить її моторна, запашна пісня, носиться над полями, чайкою в'ється, розсипається лунами дзвонотонними...». Несла дівчина ту пісню у світ, даруючи йому свою чистоту, сподівання на щастя. Потім, вийшовши за Гната, якого не кохала, шукала розради в дітях, а втративши їх, суцільно віддалася божевільній нездоровій радості-болю, покинувши і чоловіка, і домівку. Чи стала нечистою тоді? Ні, не стала, бо душа ЇЇ залишалася непорочною, бо була вона Марія, вічна, як життя, свята, як земля. І відроджувалася жінка через кохання, справжню свою любов, виборюючи її у жорстокого впливу царської армії, брутальності й жорстокості, пішовши проти думки оточуючих, тому що йшла вона до самих основ життя, до любові, якою жила від самого народження. Стала Марія тепер ніби втіленням родючої землі, сповненої любові: «Марія стоїть з прикладеною до чола долонею, на обличчі чекання, живіт вип'явся. Вітрець повіває з заходу, здуває спідницю і більше округлює Марії живіт. Хай. Не думає над тим, чи це комусь подобається...» Марія родить «пнів, ростить хліб, годує худібку, переживає часи війни і думає лише про життя. Немає в її серці злостивості, приреченості, заздрості до інших, тільки любов до життя, до людей, до землі. Серце її здатне до прощення, бо не може ховати в собі ненависть. Так пробачає жінка закоханого в неї Гната, який підпалив її нову хату з бажання повернути Марію до себе. У ніч перед самою смертю жінки, коли Гнат врешті зізнається їй у своєму страшному злочині, промовляє вона тільки стиха: «Мовчи. Знаю. Мовчи». Чи не є це одвічною мудрістю людського існування, християнською мудрістю — вміти прощати й розуміти ближнього, роблячи його кращим саме силою свого прощення.
Марія пробачає навіть свого злочинного сина Максима, коли той виганяє її з хати, вона розбороняє синів, Лавріна й Максима, прощаючи силою материнської любові їх обох: «Він (Лаврін) не відважився перечити, бо чув, що тут воля її, воля матері говорить до нього. Чув і розумів, що інакше було б зле, що могло б статися дуже багато».
Навіть перед самою своєю смертю від голоду самотня Марія не втрачає віри в життя, не відчуває страху й зненависті. Вона вигукує: «Сонце!.. Сонце!.. Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?». Сонце зігріває жінку своїми променями, оскільки й вона протягом життя була для багатьох сонцем, світилом, яке надихало жити, залишатися людиною. І символічно те, що звертається вона в цей момент саме до Гната, якого любов до неї спочатку змусила скоїти злочин, а потім зробила святим.
Героїня роману Уласа Самчука ніби виносить на своїх плечах весь тягар людського буття не тільки свого часу, але й взагалі людського існування. Недарма ж вона переживає протягом свого життя смерть дітей, війну, нестатки, життя з нелюбом, поєднання з коханим, його жорстокість, а потім справжню любов, непорозуміння із сином, його зраду, а крім того, пожежу, пов'язану із загадковим підпалом. Важко було б вигадати ще якісь ключові життєві ситуації, яких би не перенесла ця мудра й сильна жінка. Таким чином, автор надає її образу характеру символічного втілення загальних рис людської психіки, віддзеркалення глибинного сенсу людського існування, яке полягає у збереженні радісно-мудрої любові до усього живого, здатності до прощення.
