Новела «Intermezzo» написана у 1908 році після подій 1905—1907 років, пережитих автором. Вона містить відгомін цих подій, інтерпретованих М. Коцюбинським через переживання ліричного героя, якого більшість критиків ототожнюють із самим автором. Це дає нам право стверджувати, що в новелі розкривається не тільки тема служіння інтелігенції народові, але й ідея служіння митця суспільству. Почасти ліричний герой — це сам автор, стомлений безліччю «треба» і «мусиш».
Ось як говорить про це М. Коцюбинський: «Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім». Прагнення самотності обґрунтоване неприпустимістю того стану морального збайдужіння інтелігенції, розчарованості й апатії, яке з’явилося в період соціальної кризи початку ХХ століття. Як це сталося?
Письменник вважає цілком природним те, що митець сприймає усі болі людські як свої: так личить порядній людині, громадянину, а ще більше митцеві, адже, на думку письменника, митець повинен бути чутливим до чужого горя, бо його покликання — бути словом для безправного народу, його голосом. Справжній митець не поділяє біди свої і чужі, а це нелегко. Є від чого стомитися, є заради чого брати перепочинок.
Спокій потрібен митцю, щоб мати змогу набратися душевних сил. Автор змальовує незвичну для всієї нашої літератури картину збайдужілості людини, коли, прочитавши про повішених, вона спокійно заїдає цю звістку сливою. Письменника лякає подібна відсутність нормальної реакції. Що ж потрібно, щоб змінити такий стан? Як відповідь на це питання М. Коцюбинський подає прекрасні картини природи, що здатна вилікувати зболену душу. Вона надає снаги, вона нагадує про велич вічного і кличе відновити втрачену гармонію заради оновлення, заради самого життя. А диво повернення до людини вражає своєю пронизливою правдою. Людина не може бути самотньою увесь час, вона мусить знаходитися серед людей. І місце митця саме у суспільстві — там, де він найбільш необхідний, де болі й страждання людські досягли краю.
І ліричний герой новели після душевного перепочинку бажає повернутися до людей. «Говори, говори»,— звертається він до мужика, що уособлює для нього все горе людське. Він знову готовий служити людям, як і належить справжньому митцеві. |
