І ВАРІАНТ
Василь Симоненко, ніби та падаюча зірка, що промайнула небосхилом української поезії. Зірка, яка палала недовго, та залишила ПІСЛЯ себе напрочуд яскравий слід. Ось як писав про нього Дмитро Павличко: «Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм піпіідше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів, Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою XX віку і любов'ю до української землі. Це порівняння неточне, бо звук моторів неодмінно гине, а звук поетового серця, хитаючи серця мільйонів, відроджується в душі народу».
Симоненко був людиною з твердими переконаннями, максималістом людської моральності, співцем людської особистості, і тому вірш «Ти знаєш, що ти людина?» став своєрідною конденсацією його уявлення про цінність кожної людської особистості, її неповторність та унікальність. І особливо гостро прозвучала ця поезія в і .. пільстві тоталітарної уніфікації, де кожну людину намагалися зробити просто «коліщатком і гвинтиком» величезної руйнівної машини. Голос захисника Людини пролунав неначе вибух, гнівний крик зболеного серця:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Дійсно, чи кожен у цьому страшному суспільстві ще пам'ятав, що він — людина? Вирушаючи зранку на роботу і стаючи до величезного конвеєра, що випускав однаковий одяг, однакову їжу, будував однакові будинки з малесенькими кімнатами (будівникам комунізму не буде часу сидіти вдома, то для чого їм затишний дім?), повертаючись ввечері додому, слухаючи по радіо промови і заклики, боячись навіть подумати щось про своє життя, чи кожен міг ще відчувати цінність свого особистого існування? Вже сама думка про це мала видатися святотатством, адже цінність має тільки цілий «радянський народ», позбавлений національності, віку, обличчя. І раптом такі слова:
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Це ніби другий прихід Відродження серед радянського «середньовіччя» зі сліпою вірою, притаманною тількі цій темній добі в історії людства. Так, стверджує поет, кожна людина має свою цінність, кожна людина неповторна, і кривлять душею ті, хто стверджує, ніби незамінних людей немає. Нікого в цьому світі не можна замінити! Кожен з нас — неповторна зірочка у безмежному Всесвіті, але немає більше таких самих зірочок, немає такого неповторного голосу, такої усмішки, ніхто так не радіє і не страждає. І тому кож¬на людина у своєму житті повинна бути щасливою, бути собою, реалізувати себе тут і тепер, не зустрічаючи на своєму шляху перепон, тиску та гноблення. Життя людське не таке вже й довге, тому треба ЖИТИ:
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві і злі.
Людина повинна прожити своє життя вповні, не боячись почуттів, не лякаючись кохання і болю, тому що без них життя перетворюється на тінь, фікцію, примару. Справжнє життя — це буремність щирого справжнього почуття, переживання стосунків з іншими людьми, де зустрічі й розставання, втрати й пошуки, це щастя й біль:
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Поезія Василя Симоненка — це натхненний гімн Людині, її неповторності й висоті її духу. Це сміливий згук серед цілковитого мовчання цілого суспільства. І тому досить показово звучать слова останньої строфи:
Бо ти на землі — людина,
І, хочеш того чи ні, —
Усмішка твоя — єдина...
Звернімо увагу на слова «хочеш того чи ні». Виявляється, людина може не хотіти бути неповторною? Але чому? Нам це важко зрозуміти, тому що в наш час цінується саме неповторність кожної людини. Однак в тоталітарному суспільстві інколи було б навіть небезпечним виділятися з натовпу, бути неповторним. Згадаймо, скільки таких неповторних особистостей було знищено по таборах, замучено по тюрмах! Скільки мусило виїхати за кордон, з болем у серці залишаючи рідну країну! Та поет змушує кожного з нас замислитися над проблемою збереження своєї індивідуальності за будь-яких умов, закликає виконати на цій землі саме своє призначення, залишатися людиною за будь-яких обставин.
Будьмо ж і ми гідними того запалу, з яким молодий назавжди поет звертався до нас, своїх читачів. Збережімо й ми чистоту й неповторність своєї усмішки, своєї муки, своїх очей, не дамо собі та своїм близьким розмінятися на дріб'язок щоденних гризот, мізерних почуттів та справ. Нехай відчуття того, що кожен з нас єдиний в цьому світі, надихає нас на великі вчинки, великі думки й почуття.
ІІ ВАРІАНТ
Любов — це життєстверджуюча сила. В ім'я любові здійснювалися найвеличніші подвиги людства. З любов'ю в серці жив і творив Василь Симоненко. Рядки його поезій наскрізь пронизані любов'ю до України, до її народу, до людства й окремої людини.
Василь Симоненко ввійшов у літературу як співець рідної землі, як тонкий і ніжний лірик, як шукач істини і найвищого сенсу буття, як поет-гуманіст. Суть Симоненкової формули гуманізму — в пафосі однієї з найвідоміших його поезій «Ти знаєш, що ти людина?»
Ця лірично-задушевна поезія-звертання тільки на перший погляд спрямовувалася до окремого сучасника, насправді — то гостра блискавка могутнього «грозового» заряду, що адресувалася цілому суспільству. Адже в той час суспільство жило догматами, що накивувалися зверху, людина була безвідмовним гвинтиком у механічно-знеособленому колективі-автоматі. Вона не повинна була чимось відрізнятися від загальної маси. їй нав'язувалося, що вона одна з мільйонів, і людина повірила...
Середина XX століття позначена тенденцією до індивідуалізму. Вченими було відкрито, що генотип кожного індивіда — неповторний. Василь Симоненко, душа і свідомість якого й раніше «повставали» проти тенденції знеособлення людини, чутливо зреагував на грандіозні відкриття науки. Як наслідок цієї реакції з'явився вірш «Ти знаєш, що ти людина?», в якому проголошується ідея унікальності людської особистості.
Цією поезією Симоненко прагнув збудити людину, вивести її із знеособленого суспільства, нагадати їй про її неповторність, індивідуальність, змусити озирнутися навкруги, відчути смак життя, життя, що кожного дня стає на день менше. Поет своїм віршем звертається до всього людства взагалі і до кожної людини окремо, він ніби зазирає в ті «єдині» очі і промовляє так, що слова відбиваються у душі:
Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Поет нагадує про швидкоплинність життя: «Більше тебе не буде», і закликає не розмінювати життя на дрібниці, спішити жити і спішити кохати. Симоненко прагне довести людині, що все навкруги для неї — «озера, гаї, степи». А головне — це те, що ніде на великій Землі немає двох однакових людей, що людина ніколи не повториться у своїй індивідуальності.
Василь Симоненко своєю поезією закликає нас щодня стверджувати, що ми люди. Так будьмо ж гідними цього!
|
