З поезії Дмитра Павличка можна дізнатися
багато про життя, погляди та переконання автора. Нужда, тяжка праця,
освіта чужою мовою – це його життя.
У дитячому серці жила Україна,
Материнські веселі і журні
пісні,
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у
школі ставати мені…
Тема кохання, болісного, жалючого,
неминуча розлука – одна з характерних рис творчості поета. Чудові вірші,
що ввійшли до збірки «Таємниця твого обличчя» з повним правом можна
зіставити зі славнозвісним «Зів’ялим листям» Івана Франка.
Ліричний герой Павличкової збірки – то наш сучасник, духовно
багата людина, яка вміє бачити й тонко відчувати красу, а його кохання
чисте й щире. В інтимних поезіях Павличка криється глибинний прихований
зміст. «Ти, як дощ, а я – мов явір. Хочу листям тебе зловить».
Так, у поезії «Коли ми йшли удвох з тобою…» (1953 р.) художньо
втілена вічна проблема – кохання, ставлення до природи, до хліба, до
праці як мірила оцінки людини. Ліричний герой гладить золоте колосся, а
дівчина грубо топче колоски, «немов траву безплідну, дику», «вона не
чула крику тих колосочків».
Кохання – почуття багатогранне, і поет, не повторюючись,
відображає у віршах якусь одну виразну грань : «Не бійся сивини своєї»,
«…Ніч була ясна, я стежками біг» та інші поезії творять могутню симфонію
людського почуття.
Любов… Приваблива, солодка, як мед, і гірка, мов полин. Серед
ураганів життя й штормів долі можуть розійтися стежки, що тільки-но
з’єдналися, навіки розімкнулися руки, що так і не встигли сплестися
воєдино…
…Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть
йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби…
Перше кохання, кажуть, найсильніше… Мабуть, тому, що приходить воно
рожевими серпанками молодості, зачіпає серце крилом ліричної пісні,
збурює почуття, перетворюючи всі думки на солодкі мрії, що несуть у вир
романтики…
Чимало поезій Д. Павличка покладено на музику талановитими
композиторами, а славнозсвісна пісня «Два кольори» за популярністю й
народною любов’ю конкурує хіба що з «Піснею про рушник» Андрія Малишка.
Багато років спливло відтоді, як мати вишила червоними й чорними нитками
сорочку синові. І пронесе він ту сорочку, як заповіт, як материнську
пісню крізь усе життя, зберігаючи назавжди пам’ять про рідний край –
«…лиш горсточок старого полотна і вишите… життя на ньому…»
Сьогодні Дмитро Васильович виступає ще в одній важливій для нашого часу
іпостасі – політика, державного діяча, який пристрасно й рішуче
відстоює інтереси суверенної України, її народу. Любов поета до Вітчизни
безмежна, бо лише на рідній землі він залишається творцем. Без рідного
народу, мови Д. Павличко не уявляє іншого життя.
Моя ти пісня, сила і відвага,
Моє вселюдське й мамине ім’я.
Тобою
палахкотить душа моя,
Втішається тобою серця спрага…
|
