Свiте ясний, свiте мiй прекрасний, я б хотiв у пiснi повсякчасно лиш для тебе жити, не вмирать! В. Сосюра Натхненнi пiснi Володимира Сосюри лишилися нам, вони назавжди увiйшли до скарбницi культури українського народу i стали свiдченням високого таланту поета, його безмежної вiри у щастя людей на землi. Сила мелодiйного слова Сосюри — у простотi i щиростi, духовнiй наснаженостi та художнiй довершеностi.
Вiршi Сосюри продовжують полонити серця читачiв: i юних, i дорослих. Прийшовши з краю, де «димарiє дальня даль i небо домнами палає», Сосюра захоплено говорив про свою Вiтчизну, про землю, яку «обернемо в Едем», про Днiпровi спiвучi хвилi. А надто щиро i задушевно про свої iнтимнi почуття. «Такий я нiжний, такий тривожний»,— признається поет, а ми вже вiримо, то ж хiба скажеш отак без нiжностi в душi:
Я би забув i образу, i сльози…
Тiльки б знову iти через гать,
Тiльки б слухать твiй голос — i коси,
Твої очi сумнi цiлувать…
Інтимна лiрика Сосюри — це найбiльша частина його поетичної спадщини. Хоч, бувало, сам лiрик не мiг розiбратися у цьому. Так, у раннiй поемi «Залiзниця» вiн писав: Сплелися боротьба й кохання,— I кращий хто, не знаю я, Найкращi надiї iнтимної лiрики проспiвав Сосюра ще у 20-х роках — у раннiй перiод творчостi. Та чимало їх, нiжних, задушевних, знаходимо i в його пiзньому доробку. Поезiя «Так нiхто не кохав» написана 1922 року i в збiрках стоїть поряд із «Червоною зимою». То був час, коли нацiя ще пахла димом повстань, у нiй вiдчувалися вiдблиски революцiйних пожеж. А тут жагуча, мов весняна повiнь, розлилася пiсня поета. Сосюра смiливо говорить про безмежжя своїх почуттiв, говорить із пафосом:
Гей ви, зорi яснi!..
Тихий мiсяцю мiй!..
Де ви бачили бiльше кохання?..
Я для нею зiрву Орiон золотий,
Я — поет робiтничої ранi.
Поет не соромиться своїх високих почуттiв, зiрвати для коханої навiть сузiр’я цiлком по силi його лiричному герою. Поезiя реально розкриває емоцiйний свiт людей. Згадки про зустрiчi i розлуки — це хвилюючi сторiнки життя кожної людини. Одну з таких сторiнок розкриває Сосюра у вiршi «Коли потяг удаль загуркоче…» Тонкий i непомiтний перехiд вiд громадянського мотиву до власного, найболючiшого, коли поета зрадила дiвчина:
Днi пройшли…
Одлетiла тривога…
Лиш любов, як у серцi багнет…,
Ти давно вже дружина другого…
У ліричнiй мiнiатюрi «Бiлi акацiї будуть цвiсти», якi в iнших вiршах, поет виявляє глибокi iнтимнi почуття до своєї подруги. Цвiтiння акацiй — чарiвна, духмяна пора весни. Вона полонить душу, викликає любов до природи рiдного краю. Лiричний герой вiрша захоплюється красою життя. «Iстинне тiльки те, що прекрасне»,— говорив Олександр Довженко. I Сосюра знаходить те прекрасне всюди: в пейзажах Батькiвщини, у спiвах соловейка, у зустрiчах з нареченою:
Солодко плачуть в садах солов’ї,
так, як i завжди, незмiнно…
В тебе i губи, i брови твої,
як у моєї Вкраїни…
Яке незвичайне порiвняння! Та воно притаманне творчостi Сосюри. Пiд впливом вiдомої однойменної народної пiснi написана подiя «Васильки». Це невеличка, в дванадцять рядкiв мiнiатюра — роздум про вiчну красу життя. Порiвнюючи очi коханої з квiтками, лiричний герой роздумує: Одсiяють роки, мов хмарки над нами, i ось так же в полi будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квiтками, може, васильками станем — я i ти. У вiршi нема суму, що таке недовговiчне людське буття.
Автор оптимiстично, фiлософськи дивиться на прийдешнє, коли iнший далекий поет, «сповнений привiту, з рідними очима порiвняє нас». Така дiалектика життя. У чому полягає прекрасне?- запитував Олександр Довженко в одному зі своїх виступiв. I сам вiдповiв: у процесi творення, у величi його наслiдкiв! Вiдчуваючи «красу творення» Володимир Сосюра вiдкривав її всюди у життi. Вiн знаходив красу у людях, у їх думах, почуттях, прагненнях, працi. Вiн усе життя присвятив тому, щоб написати про цю красу у своїх вiршах. Й iнтимна лiрика поета — яскраве свiдчення цього. |
