Василь Стус по праву вважається одним із найвизначніших українських поетів XX століття. Він був людиною, яка сміливо, самозречено боролася за високі ідеали добра, правди, справедливості, гуманізму, за національну гідність і самосвідомість народу. Тому він більше відомий читацькому загалу як поет-борець. Але його перу належать і самобутні, сильні поезії інтимної лірики, більшість із яких були написані у в'язницях і таборах. Інтимна лірика Василя Стуса включає в себе твори, присвячені мамі, жінці, синові, це й твори-спогади про події дитячих літ і почуття, пов'язані із ними. Спогади про найдорожчих людей, про найпотаємніше, найінтимніше в його житті — радість кохання, окремі найдорожчі епізоди немов постають через призму похмурої неволі. Але й серед страждань і смертей, серед знущань у неволі зберіг він тепло і ніжність інтимних почуттів. Відірваний від близьких і рідних, Стус згадує про них ніби в мріях («Ти десь живеш на забутім березі моїх змілілих пам'ятей», «Ти десь за білим забуттям і навіть долі далі»). Поет, згадуючи дорогих йому людей, переживає їхнє горе гостріше, ніж власне. Уяв¬ляє, як їм гірко й важко:
Скільки набилося туги! Чим я її розведу? Жінку лишив на наругу, маму лишив на біду...— писав він у вірші «церква святої Ірини». Читаючи поезію «У порожній кімнаті», ми наче чуємо голос дружини, що втратила коханого чоловіка, проймаємося її горем: У порожній кімнаті біла, наче стіна, притомившись чекати, спить самотня жона. Лячні довжаться тіні, дзвонять німби ікон, і росте голосіння з-за соснових ослон...
Часто у віршах цього періоду поет згадує і про малого спин, який залишився без батька. Болюче почуття туги за сином розкрито у вірші «Наснилося, з розлуки наверзлося»:
Наснилося, з розлуки наверзлося, з морозу вклякло, з туги — аж лящить. Над Прип'яттю світання зайнялося — і син біжить, як горлом кров біжить.
Інтимну лірику Василя Стуса високо оцінив І. Драч. Він писав: «Серед його тюремних творів для мене найдорожчі його інтимні поезії, його відчайдушне вміння знаходить для душі місце всюди в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності».
|