Коли в домі вже всі полягали спати, вона підійшла до вікна. Трохи подумавши, Єва граційно стрибнула – і вже опинилася на підвіконні, вона уважно і якось замислено подивилася крізь скло. Це був Євин телевізор. Вона вже багато років так робила: приблизно в один і той же час сідала біля вікна і ди-вилася в нього. І нікому невідомо, які думки вирували в її голові. Я теж могла про це тільки здогадуватися…
Десь у подвір’ї щось ляснуло… Єва одразу скерувала туди свій уважний погляд зелених очей. Потім озирнулася на мене. Глянула – і знов до вікна. Щось її непокоїло. Вона напружилася і прислухалася. На вулиці знову запанувала тиша. Єва заплющила очі. Глянула в кімнату – там нічого не видалося їй цікавим чи гідним уваги. Вона весь час намагалася поводити себе по-царськи. І, треба визнати, в неї це непогано виходило. Вона буде ще хвилин двадцять так сидіти, не більше. І більше не підійде до вікна. Очевидно, все що хотіла, вже побачила.
Так відбувалося кожного дня. Дивовижні вони істоти, ці кішки! Єва не втомлюється мене дивувати. Я вже давно не сприймаю її лише як тварину. Вона для мене майже як людина. А в дечому вона навіть краща за людей: вона не дає безглуздих порад, не жаліється на життя. Іноді вона поводиться так, як людина. Скептик, звичайно, скаже: «Це – тварина. Тварині не властиві людські риси, вчинки. Не треба вигадувати: всі знають, що за розумовим коефіцієнтом кішки знахо-дяться значно нижче від нас». Але, коли спостерігаєш за твариною багато часу (Єва в нас живе більше одинадцяти років), все частіше замислюєшся, що людство не так уже багато й знає, зокрема, по братів наших менших.
Я пам’ятаю, коли я вперше побачила її, мені було п’ять років. Мене привезли від бабусі. Одразу, коли ми відчинили двері, нам до ніг кинулася маленька тінь. Це виявилося кошеня. Я одразу почала роздивлятися його. Дійсно чарівне створіння! Всім сподобалась моя ідея назвати кішку Євою. Я не знаю, чого мені тоді майнула така думка. Але зараз я розумію, що ніяке інше ім’я не підійшло б цій пухнастій пані краще.
Попри свій значний, як для кішки вік, Єва дуже грайлива, весела. Але ці веселощі ніколи не переростають у значні (в незначні також, бо Єва – чемна істота) руйнації майна. Вона грається з людьми – їхня згода не обов’язкова, щоб вистрибнути з шафи та легенько вдарити лапкою по нозі, або з власним хвостом, якщо ніхто не ходить повз шафу. Єва дуже лагідна, ніжна. Вона взагалі-то кицька благородна, аристократична – зобов’язує порода, Російська Голуба.
Розповідають, що ця порода походить з Архангельська: начебто, такі кішки жили в лісах, на деревах.
Півцарства, щоб побувати в такому лісі; мабуть, це дуже гарно – ялинка, а на ній сидить Єва замість білки і гризе якийсь горішок чи шишку! Жарт.
Далеко не кожна титулована особа володіє такою граційною та впевненою ходою, як моя улюблениця. Вона дуже полюбляє бути в центрі уваги. Вона завжди має бути там, де і інші присутні, хоча не любить галасу. Ніхто не помітив, як це сталося, а Єва вже тут. Тихо-тихо, непомітно з’явилася. Або в когось на руках муркоче, або десь посередині, на однаковій відстані від кожного. Мене дивує, як у цій маленькій голові є стільки розуму, щоб примоститися або в самому центрі кімнати, або посередині ліжка чи подушки. Іноді Єву називаю іншими, вигаданими прізвиськами: Сіра (через колір хутра), Шкурка (не подумайте, що я розглядаю Єву як майбутню шапку! Це просто така пестлива форма!), Мохнурка (це ім’я персонажа однієї з моїх улюблених дитячих книжок Успенського) та Тарас Григорович (це не від неповаги до Кобзаря – я його шаную; просто коли Єву розбудили чи вона чимось незадоволена, вона сидить така набурмосена та з таким суворим поглядом, як Шевченко на відомому портреті).
Єва завжди несе гарний настрій. І сьогодні також. …Єва підійшла до шафи і почала дряпати двері (вона любить спати в шафах на стосах ковдр, подушок, шарфів – і її можна зрозуміти: тепло, затишно, темно, м’яко, ніхто не галасує, не чіпає, не зганяє з улюбленого місця). Двері були замкнені на ключ, але їй там, мабуть, було медом намазано. Мої слова: «Не лізь, там зачинено!» не справили на неї абсолютно ніякого враження. «Шафна істота» наполегливо шкрябала двері. Я собі думаю: ну й нехай. Але Єва не відступила. Що буде шафі – нічого, а от кішка собі може лапу пошкодити. На секунду в повітрі завис товстий загальний зошит «Чернетка. Приватна власність» - і з гучним ляскотом гепнувся поряд з Євою. Потрібний ефект було досягнуто: як я казала, моя хутряна товаришка має аристократичні за-машки, а тому чи то ляклива, чи просто не любить гучних звуків. Облогу шафи було припинено. Але вона собі знайшла нову мету – як ці меблі називаються, я не знаю, але назвемо це антресолями знизу. Тут лежало кілька ковдр – ця зима видалася не дуже теплою, і ближче до ранку їх доводилося діставати, іноді навіть усі одразу. То ж Єва вирішила пробратися туди. Дверцята хоч і не були замкнені, але вони мали доволі жорстку пружину. Я вирішила допомогти, а з тим, і просто поспостерігати, що ж буде далі. Мою допомогу Єва сприйняла як належне. Вона видерлася на цю купу ковдр. Як глянути на неї, ну просто цариця на своєму троні, ще б корону та скіпетра в лапи – імпровізований трон вже є, а шубою нагородила природа. Але мені треба було повертатися до своїх справ. Я закрила дверцята цих антресолей знизу, бо ще десь у високих матеріях забуду про них та ще перечеплюся. А Єва вибереться сама – тож не відкривати!
Цікавість взяла гору, і я відчинила шафку. Корона, скіпетр і трон вмить полетіли вниз! Переді мною була розгублена і трохи налякана дитина. Вона швидко злізла зі свого постаменту і вилізла на світ білий. Звичайно, намагалася вдавати, що не дуже то їй і хотілося, але ж, Єво, я бачила тебе хвилину тому. І мене ти намагаєшся обдурити?