Я вчилася в першому класі. Багато з моїх товаришів
(десь шість або п’ять осіб – я вже не пам’ятаю достеменно) навчалися в
музичній школі. Мені теж закортіло. Не тому, що я така «компанійська»:
куди всі – туди і я. Ні. Просто мені це було цікаво. Своїм фахом я
обрала скрипку. Не те щоб я була великим цінителем цього інструменту.
Просто скрипка була для мене екзотикою: я не те що просто не торкалася
її, я навіть толком її не бачила, лише здалеку (коли я відвідувала
оперний театр, то під час антракту замість того, щоб тинятися буфетом,
зазирала в оркестрову яму: і віолончелі, і контрабас, і скрипки, і якісь
дерев’яні та мідні духові інструменти). І тут у мене з’явилася така
можливість: не просто роздивитись, а й навчитись грати! Піаніно мене не
вабило. Багато хто вміє грати на цьому інструменті, та й до того ж кожен
скрипаль мусить вивчати гру на фортепіано як другу дисципліну.
Я пам’ятаю, з яким захопленням я роздивлялася свою першу скрипку –
дві чверті (так скрипки класифікуються за розміром – одна, дві, три або
чотири чверті, за-лежно від віку виконавця, і, відповідно, довжини
пальців). Це був звичайнісінький інструмент для дитячої музичної школи,
так собі, нічого особливого. Здається, йому не вистачало однієї деталі,
тому звук був не достатньо об’ємним, гучним. Але для мене це не мало
ніякого значення. Після оволодіння майстерності тримати смичка (а це
дуже важливо правильно тримати смичка – від цього залежить якість звуку,
а також володіння різними штрихами) вчилася грати по відкритих струнах –
не ставлячи пальців лівої руки на гриф, грала усіляких «Лисичок»,
«Котиків»: це такі маленькі п’єски, усього в один нотний рядок, що
складалися всього з однієї ноти – або ре, або ля потрібну кількість
разів. Потім грала вже серйозніші твори.
Так довчилася до третього класу. З того часу перед кожним
академічним концертом (дуже вaжливим заліком) «кидала навчання», тобто
планувала кинути. Але вдало склавши іспит, не згадуючи про попередні
наміри, далі продовжувала на-вчання. І так кожного року, аж до шостого
класу. Саме в шостому класі я усвідомила, наскільки музика є для мене
важливою. Скільки музика багато мені дала. Я навіть не говоритиму про
це, бо я не зможу це передати словами, бо, напевне, це не можливо
описати.
Я розвинула гарний слух, може і не абсолютний, але достатній, щоб
спричинити деякі незручності: якщо раніше я добре ставилася до співів
своїх друзів, не вбачаючи в них нічого поганого, то тепер чую усі
фальші в усіляких там «мармєладних», а це ой як ріже вуха. Я оволоділа
грою на скрипці: не віртуоз, але граю достатньо непогано, навіть музичну
школу закінчила з відзнакою. І логічним, справедливим, та й просто
приємним є той факт, що найкраще у своєму житті я грала на випускному
іспиті. Навіть самій було приємно слухати!
Я не шкодую, що обрала саме скрипку. Жоден інструмент, на мою
достатньо суб’єктивну думку, не допомагає так глибоко висловити свої
емоції, розкрити свій внутрішній світ. Скрипка наче має душу. І кожен
звук лунає з душі, з серця. І щоб добре грати, потрібно, щоб душі
скрипаля і скрипки були спорідненими.
Мабуть, моє навчання в музичній школі все ж таки вплинуло на мої
музичні вподобання. Я люблю класичну музику. Моїми улюбленими
композиторами є Рахманінов, Моцарт, Бетховен, Шопен, Гріг, Скорик. Крім
цього, я люблю слухати просто гарну, приємну та якісну музику. |
