Євген Маланюк... Знайоме і незнайоме ім'я. Знайоме - бо відкриваємо для себе його творчість, а незнайоме - бо півстоліття був забутий митець своєю Україною, її нащадками. Ми відкриваємо для себе поета, якого вважають поетом-борцем за українську державу, митця, який все своє життя роздумував над долею, історією й майбутнім України та українців, письменника, який жив і писав для України, хоча змушений був жити далеко від неї:
Не треба ні паризьких бруків, Ні Праги вулиць просторих. Все сняться материні руки, Стара солома рідних стріх.
Усе своє життя Є. Маланюк думав про Україну, а його вірші сповнені болем і смутком за рідним краєм. Поетичні пошуки відповіді на запитання, чому Україна не змогла утримати державність, чому так живуть українці - стали наскрізними для Є. Маланюка. Він добре знав загальну політичну й літературну ситуацію в Україні, знав, що митці слова шукали компромісів і з владою, і з власною совістю. Але Є. Маланюку в умовах еміграції важко було зрозуміти природу цих компромісів. І тому він закликав на весь голос боротися проти тоталітарної більшовицької ідеології. З одного боку, з вуст поета звучать слова прокляття і зневаги на адресу своїх земляків, а з іншого - слова духовної мобілізації на захист державницьких ідеалів. Євген Маланюк - поет, що не тільки порушував у своїх творах історико-політичні теми, але й намагався розв'язувати великі історичні проблеми, бачив помилки минулого:
Не сперечатимусь: я син свого народу - Сліпця відвічного, каліки і раба...
Є. Маланюк переконаний, що його народ раб, бо він народжений рабом. А якщо в країні немає вождя, який би повів народ до волі, до побудови незалежної держави, то він, поет, стане таким вождем і своїми творами будитиме свідомість свого народу:
Прогаяли великі дні Скалічені й маленькі люде, Заслинили в ганьбу і бруд Велику віру - й на руїнах Отарою мандрує люд, Що мав зродити Україну...
Поет розумів, що "перевдягання" самодержавного імперіалізму в комуністичні шати - це сутність неоімперіалістичної політики, а тому і вступив у політичну боротьбу, бо не хотів бачити Україну провінцією чи колонією будь-якої країни. Боліло серце митця за долю свого народу і України:
Заспокоїти серце? Так чим же? Так як же? Научи мене співу Твоїх молитов! Не поможе ніхто. І не буде інакше. І з сльозами моїми змішаю питво. Що мені телефони - версалі - експреси? Нащо грім Аргентини, чудеса Ніагар?.. Сниться синя Синюха і верби над плесом, Вільний вітер Херсонщини, вітер-дударь.
Євген Маланюк все своє життя закликав до духовного відродження української нації - нації з героїчним історичним минулим, великою і самобутньою культурою, до відродження державності і духовної повноцінності:
Під небом чужої країни, В туманах осіннього сну, На вимріяну Україну Молю я післати весну...
..............................
Покрий омофором, Маріє, Звели запалати весні.
Євген Маланюк твердо вірив у дієвість поетичного слова:
Талан - ліричне джерело. То ж - не поет, хто лиш невпинно Дзюркоче про добро і зло. Поет - мотор! Поет - турбіна!
Поет - механік людських мас, Динамомайстер, будівничий. Повстань, майбутнього сурмач, Що конструює День над Ніччю.
| 
