Те, що традиція вести родовідні дерева, як і просто
шанувати пам’ять роду свого, була начисто знищена і забута в радянські
часи, вважаю справжньою національною трагедією. Зрештою, нічого дивного в
тому забутті, бо хіба могли "кухарчині діти”, недовчені авантюристи,
невиправні люмпени пам’ятати свій родовід, якщо часто не знали навіть
батька і неньки. Ота заздрісна ненависть до щасливих родин поступово
переносилася й на цілі нації, які вміли зберегти почуття єдності,
гідності та здорової гордості за своє минуле, а з нею - і віри в
майбутнє. Родовідне дерево - це діалог поколінь. Воно, як і
звичайне дерево, живе і може давати пишний цвіт нащадків, але може і
засохнути від їх байдужості до свого коріння. Думаючи про своє родовідне
дерево, переживаю подвійне відчуття: хочу знати про нього якнайбільше і
мучуся від того, що загубив мій рід своє коріння. Прикро, що не можу
похвалитися видатними предками - композиторами, письменниками,
артистами, вченими, але не було серед них, гадаю, гультяїв і одоробел. У
своїх мріях-снах часто спілкуюся з уявними родичами минулих століть,
дуже схожими на улюблених героїв художніх творів. Часто, гнаний жагою
"підмалювати” свій родовід, звертаюсь навіть до індійських астрологічних
таблиць-карм, в яких із радістю наївного дитяти надибую, що був колись
власником рисових плантацій у В’єтнамі чи оратором у давньому Римі. Не
сумніваюсь, що зумію відродити або й започаткувати наново своє
генеалогічне дерево, живитиму його власними добрими справами і просто
чесним життям. Мрію про той час, коли вся Україна стане єдиною сім’єю з багатим родоводом.
"Життя прожити - не поле перейти”, - стверджує
народна мудрість. А найважливіша справа кожної людини на землі - залишити по собі
гідну зміну. Наші батьки хочуть бачити своїх нащадків щасливими. Але
дуже часто ототожнюють щастя із задоволенням примітивних матеріальних
потреб. Отак і народжується безглуздість: злочинні винагороди за навчання або - що
страшніше - добрі вчинки. У цей спосіб батьки відкупляються від дітей
гарними цяцьками за власну байдужість, невміння бути для них гідним
прикладом… І ще більше відчужують від себе дітей. Жахливіші перспективи у
тих підлітків, які виховуються в сім’ях, де панує культ кулака, окрику,
взаємозневаги і страху. Навряд чи можна обійтися без покарань взагалі,
але перетворювати їх у єдину "зброю” виховання просто жорстоко.
Сімейне виховання, як на мене, повинно будуватися
так, щоб дитина відчувала себе в ньому повноправним співучасником. Вона
повинна знати сімейні проблеми, а іноді, в силу свіжості свого мислення,
навіть підказати цікавий спосіб їх розв’язання. Батьки ж повинні
переживати не лише за кількість позитивних оцінок у табелі, а, перш за
все, дбати про душевний стан дитини, жити її інтересами, знати її
друзів. Між старшим і молодшим поколіннями в сім’ї мають панувати повна
довіра і взаємоповага. Тільки за таких умов душа батьків і вони самі
будуть авторитетними для дітей. Тільки у таких сім’ях молоде покоління
здорове не тільки фізично, а й морально.
А де здорова сім’я - там здорова держава! |