І ВАРІАНТ
Про поетичну творчість Ліни Василівни Костенко написано багато, але всі праці присвячені, як правило, суспільній діяльності поетеси або її ролі й значенню творчості для покоління шістдесятників. На жаль, немає ще розвідки, яка б показала поетичну майстерність письменниці, тобто все те, що відрізняє почерк справжнього майстра від посереднього віршоробства. А талант Ліни Костенко незаперечний, саме тому її поезії вражають кожного, близькі читачеві, хвилюють його.
Видатна письменниця у своєму творчому спадку торкається багатьох тем: це і вічні духовні цінності, краса життя і природи, жорстокість війни та її наслідки, перше і вічне кохання, роль митця в суспільстві, доля України тощо. Жахають читача «ті залишені в полі гранати, те покиддя війни», через яке гинуть «кирпаті сільські аргонавти, голуб'ята», і водночас кожний глибоко відчуває, переживання дівчинки «в сімнадцять, сімнадцять гарних, неповторних літ», яка закохалася вперше, а «хлопчина їй не відповів взаємністю». Ми замислюємося над вічним плином життя, яке не зупинити, щоб виправити помилки:
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу, —
і прагнемо «зробити щось, лишити по собі», зберегти в серці те, що не мине: посмішку Джоконди, погляд Рафаелівської Мадонни; закохатися до безтями у світ, який нас оточує. Разом з поетесою ми шаленіємо від кохання:
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Ліна Костенко — талант багатогранний і незабутній. Кожна її поезія — це філософський роздум про вічні категорії, це урок мо¬лодим, це сповідь. Поринаючи в чарівний світ її творчості, ми вино¬симо для себе справжні дорогоцінності авторської мудрості, вивчаємо життя людини, бо вся авторка — у своїх творах, вона не приховує нічого від своїх читачів. їй огидні користолюбство, пристосуванство, ницість, духовне рабство, вона прагне високого польоту в «час орлів»:
Стеля і стеля,
А де ж висота?
Що за поет, як піввіку лякався?
Звикли до правди мої вуста.
Нащо їм чорне вино лукавства?
Поетична образність Ліни Костенко свіжа, приваблива, умотивована глибоким відчуттям естетичної міри. Поетеса — глибоко оригінальна, вона використовує яскраву палітру кольорів для зображення природи, має багату метафоричну уяву. Чого варта, на¬приклад, поезія «Ніч», у якій письменниця дивиться на землю ніби з далекого космосу й уявляє її молодою красунею, на яку задивився Місяць:
Розметавши ріки, як руки,
Спить земля в м'якому просторі.
їй на коси випали роси,
Трави-ковдри сповзли з постелі,
Та й відкрилися ніженьки босі
І гаряче плече пустелі.
Поетеса оживлює природу, яку любить безмежно (то ж є Батьківщина!), особливо захоплює її вечірня пора, коли натруджена людина нарешті може озирнутися і побачити, як «вечір лізе в пасіку ведмедем через обрій — ніби через тин», як цей вечір «сонце пшеничне розкраяв і окраєць над полем залишив». Роки, прожиті серед рідної природи, неабияка спостережливість великою мірою позначилися на поезіях письменниці.
Ліна Василівна Костенко — справжній митець, людина високого таланту, відверта зі своїм читачем. її поетичний світ полонить читача л першого ж прочитаного рядка і залишає фантастичне враження, адже поетеса завжди щира, її слова проникають глибоко в душу і запам'ятовуються назавжди.
ІІ ВАРІАНТ
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
Ліна Костенко Ліна Костенко... Це ім'я підноситься, наче прапор, у нашій українській поезії. Хоча вартість її поезії ще й не оцінена вповні, не вивчена літературознавцями, але для українського читача вона вже давно стала джерелом цілющого слова, яке тамує спрагу щирості й душевної щедрості, ліквідує брак правдивості й чистоти. В. Базилевський писав: «Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів. Це піднімає Ліну Костенко в очах мудрого читача на ту висоту, у ті сфери духу, які зрідні бунтарству Лесі Українки чи, скажімо, Габріели Містраль... З відстані у часі подвижництво Ліни Костенко стане ще виднішим... Це більше ніж поезія — тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка, наші марноти й глупоти. Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі...» Ці слова дослідника якнайкраще характеризують специфічну насиченість поезії Ліни Костенко поетичним сенсом, поєднання традиційного поетичного струменя зі сміливим новаторством, густотою образності.
Поетеса керувалася в поезії досить високими критеріями, вважаючи, що право на існування має лише те слово, яке потрібне сучасникам, яке облагороджує їх, містить у собі квінтесенцію духу доби. Тому вона непримиренно ставиться до так званих «пустих» віршів, що пишуться тільки задля слави чи ще якихось винагород:
А скільки в нас поезій випадкових
З нічого й ні для чого виника!
Байдужих фраз металу нетривкого,
Думок затертих І порожніх слів...
Сама прагнула простоти слова, не намагаючись нагромадити складні символічні конструкції. Але яка ж складна ця простота! І чому ж вона так бере за душу? Чому змушує страждати, співпереживати, навіть плакати? Тому що кожне слово, мов щире золото, мов стигле зерно, лягає у ґрунт нашого серця. І невже можна залишитися байдужим до таких, наприклад, рядків:
Коли буду я навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
я для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
Так, ніяких ускладнень образності, символіки, навіть звичайних для поезії порівнянь, але сила вірша в цьому й криється. Кожне слово займає своє місце і тому змушує рядок бриніти, наливатися чистим змістом.
Ліна Костенко в одному з віршів немовби сама визначає ролі для своїх поезій, класифікуючи їх за енергетичним струменем:
Є вірші — квіти.
Вірші — дуби.
Є іграшки вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є — каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть —
ідуть, ідуть
по етапу століть...
Чому вірші можуть стати каторжанами? Поетеса сама відповідає на це питання: «Український письменник, приходячи в літературу, спершу й не знає, в зону якої біди він вступив. Потім проходить здогад і протест: такого не може бути! А потім усвідомлення: так є. Але мушу працювати. Це доля мого народу, отже — і моя доля». Саме цією позицією вимірюється й визначається тематика поезій Ліни Костенко.
Кожне слово поезії нашої сучасниці немов жива істота, яка може боліти й страждати:
Але поет природний, як природа.
Од фальші в нього слово заболить.
Природність є однією з головних ознак поезії Ліни Костенко. Природний ритм слова відображує природну плинність життя, природний хід думок. Тому, мабуть, поетеса неодноразово зверталася до зображення природи, відтворюючи її неперехідну силу, нетлінну красу:
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! — та сама.
Цей образ, побудований на асонансах і поетичній тавтології відтворює притаманне поетесі вміння грати зі словом, використовуючи не тільки його семантичну виразність, а й притаманну йому звукову мелодику. Інколи Ліні Костенко достатньо всього двох слів, щоб цілком заворожити читача таємницею звучання й значення, але далеко не всі її поезії вибудувані чисто на сенсорному рівні, оскільки більшість їх є поезіями інтелектуальної напруги, роботи думки. Це філософська, громадянська лірика. Але в будь-якому випадку усі вірші поетеси конденсують магічну, надзвичайну силу Слова, що не є просто поєднанням літер, наповнених змістом, а є дієвою могутньою енергією, яка творить і перетворює світ. Дійсно, для Ліни Костенко «спочатку було Слово»:
Марную дні на пошуки незримої
німої суті в сутінках понять.
Шалене слово загнуздавши римою,
влітаю в ніч. Слова мене п'янять.
Слово стає охоронцем нації і людства, це воно — найважливіший оберіг українця, містилище духовності й духу уярмленого народу, що вистраждав своє право бути. Тому що кожен народ сильний перш за все своїм словом, для Ліни Костенко — поетичним словом, наділеним душею, живим:
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров'ю на її тернах.
Вони горять і валяться, як вежі...
Поезія Ліни Костенко — окремий поетичний світ, розкрити особ¬ивості якого не можна, звичайно, в рамках одного учнівського тво¬ру, оскільки він живий і мінливий, він розвивається всередині себе, породжуючи безліч тлумачень і сприйняттів. Це світ справжньої Краси, Мистецтва, духовної Свободи, про яку могла тільки мріяти людина тоталітарного суспільства, це світ Добра і Правди. |
