Видатний український прозаїк І. С. Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як неперевершений майстер зображення природи, письменник, твори якого донесли до нас життя українського селянства, міщанства, заробітчан, духівництва, інтелігенції з їх болями, радощами, проблемами.
У 1879 році І. С. Нечуй-Левицький написав повість «Кайдашева сім’я». Письменник цікавився українською родиною, її духовними цінностями, її морально-етичними устроями. Письменник бачив усі складності і суперечності, які виникали в сучасних йому сім’ях. А те, що повість з інтересом читається понад 120 років, свідчить про майстерність і далекоглядність її автора. Висміювання негативних рис характеру Кайдашів, їх вчинків, що принижували гідність людини, боротьба за «моє» і «твоє» — мета повісті І. С. Нечуя-Левицького.
Звичайно, вислів «кайдашеві звички» ми вживаємо у значенні тих негативних рис характеру людини, які, на жаль, передали нам наші предки. Бо хіба немає у нашому житті баб Палажок і Парасок, які століттями сваряться з різних причин. Іноді у транспорті чи на базарі зустрінем їх: лаються за першість у черзі, за яке-небудь невдоволення. І тоді, і зараз це — від невихованості, від браку культури. Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків — діти ж бо це бачать.
І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Але хай Кайдаші були забиті, затуркані панщиною, неосвічені, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними? Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках». Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Пиятцтво...
Скільки лиха від нього! І це всі розуміють, однак побороти цю негативну рису до цього часу не вдалося, не зважаючи ні на освіту, ні на прогрес. «Кайдашеві звички», на жаль, ще живуть серед нас. Але що цікаво — сміятись над Кайдашами — сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!
|
