І ВАРІАНТ
Сьогодні часто можна почути від молоді про потребу негайного переїзду до країн «кращих» і «багатших». Легко відступитися від рідного сьогодні, важко щось змінити на краще своєю працею. Та невже там, за кордоном, хтось чекає на нероб і любителів красивого життя?
По-іншому складалася доля українців на зламі XIX—XX століть, які змушені були емігрувати не тому, що не хотіли працювати, а тому, що так сподівалися врятуватися від голодної смерті, від жебрацтва, від страждань дітей. Не спокутувала їх чужина легким ЖИТТЯМ, знали вони, що їдуть у безвість, мучилися від розлуки з рідною землею. Саме цій темі присвятив один із своїх найкращих творів Василь Семенович Стефаник. «Камінний хрест» розповідає про переживання селянина з приводу еміграції.
Зібралися до Івана Дідуха в хату гості, та не на свято, а на розлуку: «Сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив у кінці уступити». Не радіє ні сам ґазда цим змінам, ні селяни, перетворюються їхні проводи на панахиду за ще живою людиною. Сповідується гостям Дідух, як перед смертю, все своє життя переповідає. І наймитував він, і у •війську служив, а як повернувся додому та на зароблені кошти купив на додаток до успадкованого від батька горба нивку, на якій тепер сини пораються, то став землю обробляти. Важко працював він, «вік свій збув на тім горбі», тягнув воза разом з конем. Там він і здоров'я позбувся, зігнувся, підвіяний вітром, за те й називали його в селі Переламаним. Таким був Іван Дідух, поважали його інші ґазди за працьовитість і важку долю.
Пригощає гостей хазяїн, а сам дякує кожному і перепрошує, що не на весілля синове довелося запрошувати, а на проводи в далеку дорогу. Забороняє плакати жінці, бо бачить, що для сліз ще буде достатньо часу, та й звинувачує її, що вона підбурила на мандрівку. Із селянських розмов розгортається перед читачами страшна картина: за цією землею важко жаліти, так вважають селяни, бо не тільки вже пшениця на ній не росте, а й сарана забула її, тільки податки ростуть.
Просить Дідух селян, щоб, як почують про їхню смерть, пом'янули й службу найняли на могилки. Зізнається він людям, що зробив могилки собі й дружині, а коло них хрест кам'яний поставив, важкий, аби горб його не скинув. Прощається Іван із селом і ніби себе ховає, прощається з найдорожчим — із землею, селом, хрестом своїм і горбом, на якому життя прожив.
Залишивши пам'ятник по собі, Дідух відчуває якесь полегшення: не зникне безслідно він у світах, а пам'ять про нього залишиться серед людей, добрим словом пом'януть його, побачивши хрест.
У творі камінний хрест набуває символічного значення. Він уособлює всю долю народну, важку і страдницьку. Цей хрест — то пам'ятник усім українцям, що згинули на чужині, поринувши у невідомість. Автор натякає на хресний шлях кожної людини. Кожний мусить нести свій хрест до останньої миті,, терпіти витівки долі. Це нагадування і тим, хто сьогодні планує легко втекти від проблем у кращі країни, це пересторога: рідна земля — це пам'ять і життя, а чужа земля — це далека могила, невідомість і нові поневіряння.
ІІ ВАРІАНТ
Важким було життя селян Галичини наприкінці XIX століття, безрезультатні пошуки того, як прогодувати родину, поступове розорення, перспектива голодної смерті — все це примушувало селян зриватися з місць, де протягом багатьох років жили їхні батьки, і,спродавши все, мандрувати в пошуках кращої долі. Масова еміграція до Америки стала звичним явищем. Але й на далекому континенті не на всіх чекало краще життя — багато померло в дорозі, а інші змушені були за копійки працювати на шахтах та заводах. Дехто навіть знаходив можливість повернутися додому, щоб померти на землі своїх батьків.
Василь Стефаник дуже болісно сприймав горе і злиденність свого народу, він бачив, що не від гарного життя їдуть його земляки за кордон, а для багатьох розлука з рідною землею була подібна смерті. Всі ці народні настрої передає письменник у новелі «Камінний хрест».
Прототипом Івана Дідуха, героя цього твору, був русівський селянин Іван Ахтемійчук, який емігрував до Канади і листувався з письменником. Іван Дідух все своє життя прожив в одному селі, з року в рік він доглядав свою нивку, засіюючи її не тільки зерном, а й своїм потом та кров'ю. Скільки сил поклав він на те, щоб зробити цю землю хоч трохи плодючою, втратив своє здоров'я і наче зламався впоперек, його навіть прозвали Переламаний. І ось Іван змушений кинути рідне село — злидні гонять його з родиною до далекої Америки. Скликав Дідух гостей на прощальну вечерю, та щось невеселим видався цей бенкет, скоріше нагадує він похорон: плаче Іванова жінка, тяжко йому на душі. Згадує селянин минулі роки, а далека Канада здається йому могилою.
Присутній в новелі ще один символ смерті — Іван вирубав і поставив на горбі камінний хрест. Ця деталь набуває в творі символічного значення: для старого селянина — це могильний хрест, на якому він написав своє ім'я та ім'я дружини, щоб хоч якась згадка лишилася по ньому, бо невідомо, чи доїдуть вони до тої Канади, чи, може, помруть десь у дорозі, що й могили не залишиться. Це і своєрідний знак, що буде пов'язувати Дідуха з рідною землею, бо доки стоятиме хрест з його іменем, доти існуватиме пам'ять по ньому, не обірветься тоненька ниточка, що зв'язує його родину з Батьківщиною.
Але цей хрест є й символом нелюдської праці селян. Герой так згадує своє минуле: «Я ціле життя лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчаласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь ні ніколи чорним навалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути...» Камінній хрест став пам'ятником селянину, який все своє життя працював заради шматка хліба, не жаліючи сил та здоров'я. Я вважаю, що образ камінного хреста має ще одне символічне значення — це згадка про всіх галичан, що залишили рідну землю, своєрідна братська могила для тих, хто помер у дорозі та чиї тіла поглинули води океану, для тих, хто жив у тузі за рідною землею і так і не зміг змиритися з чужиною.
Хрест, що поставив один неосвічений галицький селянин, став символом відчаю й безвиході всього народу. А для мене — це ще й своєрідний крик про допомогу, заклик зробити щось, щоб люди мали змогу жити і помирати на землі своїх батьків.
Будь-яка людина, як міфічний Атлант, відірвавшись від рідної землі, може втратити свої сили. І Стефаник прагнув нагадати про це правдивими і вражаючими своєю глибиною творами. «Камінний хрест» та інші твори, що торкаються проблеми еміграції, ще й досі хвилюють душі читачів, бо в них промовляє людське горе і відчай, бо і сам письменник був небайдужим до проблем свого народу.
ІІІ ВАРІАНТ
Твори Василя Стефаника особливі. Кожен вражає своїм трагізмом, у кожному чиясь важка доля, частіше — чиясь загибель. Письменник з Галичини правдиво змальовував життя своїх земляків, пригнічених і знедолених, страждав разом із своїми героями, мріяв про їхнє краще майбутнє. Хоча в багатьох із них цього майбутнього вже не буде. Так, наприклад, як у Івана Дідуха з новели «Камінний хрест».
На відміну від інших творів, тут немає загибелі, але від цього новела не стала менш трагічною. Автор знайомить нас з долею селянина, який змушений залишити свою домівку і шукати добра далеко від Батьківщини. Вся історія життя Івана сумна й безрадісна. Після служби у війську одержав спадщину, як посміховисько: невеликий горб, з якого люди брали пісок. І це земля, яка повинна була годувати сім'ю! Дідух все-таки намагався її обробляти. Сам заносив на горб гній, жаліючи стару коняку. Сам впрягався у борону й орав свою спадщину. Якось після чергового важкого сходження принизливий вітер зробив з Івана каліку. Хворий поперек назавжди зігнув чоловіка, його так і стали звати у селі — Переламаний. Чи міг Дідух забезпечити сім'ю? Так і пройшло життя — у нестатках, стражданнях. Сини виросли й не схотіли батькові долі. Умовили старого їхати до Канади, де українцям обіцяли землю і багатство.
Головна подія в новелі — це прощальний вечір, який Іван влаштував для сусідів перед від'їздом.
Чого чекати йому, старому й хворому, на чужій землі? Трагізм становища Івана Дідуха підкреслює образ камінного хреста. Це герой заздалегідь приготував пам'ятник собі і дружині, поставив його на тому горбі, який витягнув з нього усі сили. Старий звертається до земляків із дивним проханням. Коли прийде з-за океану звістка про його та бабину смерть, нехай хтось підніметься на горб і покропить свяченою водою той хрест. У ньому, цьому хресті, туга Івана за Батьківщиною, любов до неї і водночас — зневіра й безнадія. Мабуть, передчував, що там, на чужині, добра не матиме, що лежати йому у чужій землі або десь на дні океану.
Для Івана Дідуха розлука з Вітчизною — це трагедія. Тому й остання вечірка в його домі дуже схожа на похорон, а камінний хрест, залишений на политому Івановим потом горбі, став справжнім символом втраченої Батьківщини.
|
