Чого мені тяжко, чого мені нудно,

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш, що в тебе болить?...

Звісно, ні молитви, ні розпачливі думки не могли врятувати Шевченка, він обрав шлях активного протесту, боротьби.

За поему «Сон» його було заарештовано й відправлено до Оренбурга. Тут Шевченко писав, ховаючись від офіцерів, тікаючи від усього світу в степ, за вали, на берег моря, довіряючи тільки сонцю, вітру, хмарам, твори цього періоду писані кров’ю поетового серця. Різка зміна клімату призвела до тяжкого захворювання на ревматизм, а згодом – на цингу, у напіврозваленій хатині лежав самотній хворий поет і напружено думав :

…Як же жити

На чужині на самоті?

І що робити взаперті?

Якби кайдан перегризти,

То гриз потроху б.

22 квітня 1838 р. завдяки зусиллям К. Брюллова, І. Сошенка та ін. поета викупили з кріпацтва. Невдовзі його було переведено до Новопетровського укріплення – на півострові Мангишлак, це було 1850 р. Умови там були жахливими, навколо пустеля, пісок і солона вода, дуже шкідливий клімат. У серпні 1857 р. Шевченка відпустили, і він три доби плив на рибальському човні через Каспій, а з Астрахані до Нижнього Новгорода – пароплавом. Потім поет багато подорожував Україною, писав, малював і до останнього дня не втрачав надії на одужання, пов’язуючи його з Україною. Підсумком його життя могли б бути слова з вірша «Доля» :

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою…

«Він був сином мужика і став володарем у царстві дух», - писав про Тараса Шевченка Іван Франко. – Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури…Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».