Сюжет повiстi «Тiнi забутих предкiв» перегукується з трагедiєю Шекспiра. У них можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi й Капулеттi, ворогують роди Палiйчукiв i Гутенюкiв. Як i в трагедiї «Ромео i Джульєтта», в обох ворогуючих родах є дiти, якi кохають одне одного,— Iван i Марiчка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкодi. Як i у Шек-спiра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гiмном коханню. Але на тому, власне, аналогiя й обмежується. Головна колiзiя в обох творах — смерть героїв — рiзна. Якщо в Шекспiра трагедiя вiдбувається через випадкову неузгодженiсть дiй Ромео i Джульєтти, то в Коцюбинського — iнакше.
Мотивом самогубства i Ромео, i Джульєтти є їхнє кохання. У «Тiнях забутих предкiв» лише Iван гине через несилу перенести смерть коханої, Марiчка ж iде з життя випадково. У цьому сюжетному моментi видно, що Коцюбинський не пiшов слiпо за Шекспiром. Розгортання дiї в повiстi український майстер пiдпорядкував зовсiм iншiй iдеї. Сувора, дика гiрська природа пiдстерiгає людину на кожному кроцi. Це показано не тiльки у вiруваннях гуцулiв, ай в умовах їхнього життя. Тому смерть Марiчки мотивується зовсiм iншими причинами, нiж у Шекспiра: «Недаремно Iван поспiшав з полонини: вiн не застав Марiчки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода.
Несподiвано заскочила повiнь, лютi габи збили Марiчку з нiг, кинули потiм на гоц i понесли помiж скелi в долину. Марiчку несла рiка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання i не могли врятувати». Головна вiдмiннiсть твору Коцюбинського вiд твору англiйського класика не в ключовiй сюжетнiй колiзiї, а в особливостях змалювання таємничого казкового свiту. Кохання переживається героями, як найдивнiша загадка, що має велику силу над людьми. I вже в першiй дитячiй зустрiчi майбутнiх закоханих з’являються фантастичнi образи, без яких немислиме гуцульске життя. «Я вже щезника бачив»,— похваляється Iванко.
До речi, в цiй же сценi Коцюбинський показує себе i майстром сюжету. Перша зустрiч Iвана i Марiчки починається з конфлікту — бiйки. Така несподiвана колiзiя безперечно свiдчить, що письменник володiв i високим мистецтвом сюжету, хоч його проза завжди бiльше пiдпорядкована перебiгу настроїв, тобто сюжету внутрiшньому. Дiти природи, Iван i Марiчка в своїх поглядах на свiт i у своєму коханнi цiлком вiдданi безпосереднiм душевним пориванням. I їхня фiзична близькiсть виглядає не розпустою, а природним продовженням їхнiх душевних переживань: «…все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жодна нечиста думка не засмiтила їй серця».
Гармонiя людини i природи, гармонiя почуттiв i дiй — це та особливiсть, яку бачить Коцюбинський у цьому «первiсному» життi гуцулiв. I, звичайно, кохання поєднується з фантастикою, забобонами. «За поясом, на голiм тiлi» Марiчка носить часник, щоб не завагiтнiти. Душевнi поривання героїв сплiтаються в чарiвну пiсню, яку Iван виграє на флоярi, а Марiчка виспiвує. Ця пiсня дихає казковими образами диких гiр i засiває гори своєю чарiвною мелодiєю. Яскраво i фантастично розповiдає письменник про тугу Iвана за Марiчкою, яка загинула. Дружина його Палагна не може замiнити коханої. Вiчне таїнство кохання живе в душi Iвана i спливає «на поверхню» дивними образами. Час вiд часу туга за коханою вибиває його iз звичайного ритму життя: «…Несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, звiдти злiта до нього давно забутий голос: Iзгадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину…
Тодi вiн кидав роботу i десь пропадав».
I в святий вечiр до нього знову приходили спогади про кохану: «I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка…» Вiн марить нею i наяву. Свiдомiсть його двоїлась. Спочатку Марiчка бачиться Iвановi живою, i вiн дивується, що вона жива i водночас нiби мертва. I серце його сповнюється радiстю на фонi суворої природи, яка вiщує недобрий кiнець: «Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв». Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичнi образи, як поступово змiнюється психiчний стан Iвана, як вiн врешті цiлком втрачає вiдчуття реальностi, як сприйняття казкової природи переходить у абсолютне марення — зустрiч iз чугайстром. Рятуючи Марiчку вiд чугайстра, Iван пускається з ним у танок.
Чугайстер втомлюється, хоче спинитись, та Iван не дає йому перепочинку, щоб Марiчка встигла втекти. I от коли злий дух готовий був уже припинити танок, Iван заграв ту чарiвну пiсню, яку почув колись вiд щезника. Це була справжня пiсня, в якiй злились i дихання диких гiр, i глибокi душевнi сили самого Iвана, i його кохання до Марiчки. I чугайстер не втримався i знову танцював. А з далини його вже гукав голос Марiчки — голос, який вiн чує все життя, на який iде, шукаючи кохану, а знайти не може: «Iва-а! — стогнала Марiчка десь з глибини, i був у голосi тому поклик кохання i муки». Вiд самого початку кохання Iвана та Марiчки було трагiчним. I не тому, що їм на перешкодi стояла давня ворожнеча родiв, а тому, що воно було бiльшим i сильнiшим за життя. «Не набутися ним»,— сумно кидає ще зовсiм юна Марiчка те глибоке слово, яке за своїм змiстом дорiвнює всiй життєвiй дорозi.
I коли гине Марiчка, Iван не в змозi пережити своє кохання, вiн тане на очах. «Поклик кохання i муки» породжує в його душi й iлюзiї, i фантастичнi образи, i, врештi-решт, призводить до того, що й Iван, як i Марiчка, втративши пильнiсть, гине вiд зiткнення з дикою гiрською природою. Отже, на вiдмiну вiд Шекспiра, малюючи непереборну силу кохання, Коцюбинський шукає його джерела в таїнствi природи, таїнствi життя, таїнствi людської душi, яка зберiгає у своїх глибинах увесь вiковий досвiд аж до вiрувань далеких предкiв.
|
