Взявши за основу сюжет поеми Вергілія, Котляревський переосмислив патетичну тему: римський поет оспівував владу Цезаря і божественне походження імператорів, а Котляревський за бурлескно-травестійним жанром твору сховав силу любові до свого народу і віру в його мо­гутність. Поема писалася на зламі двох сторіч (1794 — 1822 pp.) в умовах, коли українська мова жила в побуті і не прийшла ще в літературу. (Згадаймо мову творів Гри­горія Сковороди). І, можливо, не стала б жива мова народу літературною, якби не такі діячі, як Котляревський. Своєрідним художнім осмисленням дійсності поет відтворив картину побуту українського народу, особливості культури. Автор вводить нас в події начебто VII століття до н.е., коли син троянського царя Анхіза після зруйнуван­ня Трої греками з волі богів вирушає шукати землю для заснування нового царства. Перед нами розгортаються кар­тини подорожі Енея та його ватаги. Вже перші рядки пое­ми уважному читачеві відкривають таємницю Енея — па­рубка моторного і завзятого козака. Напевно, це один з тих козаків, які після зруйнування Січі шукали, куди при­класти свої молоді сили. І автор пускає відчайдушну Енеєву ватагу в житейське море пригод. Все переплелося в творі — боги з Олімпу, земні мешканці, навіть представни­ки потойбічного світу. Але своєрідність поеми в тому, що в усіх епізодах твору чітко простежується життя і побут ук­раїнського народу.

Колоритним постає перед нами головний бог Олімпу — Зевес:

Зевес тоді кружляв сивуху

І оселедцем заїдав.

Заспокоюючи Венеру, він пророкує майбутнє Енею:

Еней збудує сильне царство

І заведе своє там панство...

На панщину весь світ погонить

Багацько хлопців там наплодить

І всім їм буде ватажок.

Гумористично    змальовує    автор    побут    карфагенців.

Дідона — цариця Карфагену — моторна пані, чепурна. В її мові, поведінці проглядає тип української жінки. Ось як вона зустріла троянців:

Відтіль такі се гультіпаки?

Чи рибу з Дону везете?...

Автор широко використовує фольклор та етнографію. Детально описує вміння українців пригощати гостей, зве­селяти їх. Троянцям у Карфагені подавали "куліш і кашу, локшину і з підливою індик", а звеселяли іграми в "Пана­са", "хрещика", "ворона" тощо.

Зустрічається у поемі і натяк на чумакування: Латинові у подарунок з Криму троянці привезли сіль.

Одягнувши своїх героїв у національне вбрання, автор подає нам особливості українського костюму: жіночого і чоловічого, буденного і святкового. Наприклад, Дідона по­стає в спідниці і в "карсеті шовковому", в запасці і черво­них чоботях.

Картини вечорниць, похорону, поминок, ворожіння — це Україна епохи кінця XVIII — початку XIX століття.

Описується цікавий момент, коли троянці вчили латин­ську мову — вони визубрили підручник. Цим самим автор викриває схоластичну систему навчання.

Гумор і сатира в поемі переплітаються з героїкою. По­двиг побратимів, які своє життя віддали служінню вітчизні, заслуговує на повагу. Герої керуються принци­пом:

Де общее добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинність ісправлять.

Весь твір зачаровує читача мовним багатством, оп­тимістичним настроєм, молодецьким духом. Навіть трагічне автор уміло подає в гумористичному плані. 1 це не суперечіть самій правді життя: трагічне і комічне за­вжди поряд.

Дякуючи "Енеїді", ми потрапили в далеку від нас епо­ху, занурилися в колоритне українське життя і зрозуміли, шо тільки здоровий дух народу, його гумор і відвага живили Котляревського вірою в краще майбуття, Не може безслідно зникнути народ з такою багатою мовою і культу­рою. Письменник довів, що українці — то народ, а ук­раїнська мова — то не наріччя.