Однією з найважливіших моральних якостей людини в народі споконвіку вважалася чесність. Чесна людина завжди цінується в суспільстві, бо на неї можна покластися, вона не зрадить і намагатиметься за будь-яких обставин бути щирою. Чесність вважають позитивною якістю, однак часто люди допускають незначний обман, особливо коли правда загрожує здоров’ю, моральному спокою або й життю. Якщо правда може травмувати когось, тоді її можна приховати. Тому, на мою думку, не слід плутати чесність і щирість, хоча вони тісно взаємопов’язані. Якщо людина щира, то вона й по-своєму чесна, а якщо ні, тоді вона брехлива й ненадійна.
Пригадаймо Федька з оповідання В. Винниченка «Федько-халамидник». Розбишака, хуліган і «сибіряка», якого бояться всі хлопці села й навіть мати трохи побоюється через затятий характер, він керується непохитним моральним принципом - не брехати. Навіть батько, відшмагавши Федька за чергову провину, щоразу після покарання дає йому дві-три копійки «за те, що правду говорить» і «не любить товаришів видавати». Єдиний раз довелося хлопцеві збрехати - заради блага підступного й брехливого панича -і за це він змушений був поплатитися власним життям. Нечесні слова Федька не можна, проте, назвати брехливими, вони стали воістину благородними.
Отже, бути чесним не завжди означає говорити правду. Чесність передбачає ще й уміння у відповідальні моменти побачити світ і себе в цьому світі такими, якими вони є насправді. Дуже часто й навколишня дійсність, і сама людина виявляються не такими привабливими, якими їх хочеться бачити. Тому той, хто вміє реально оцінити все й усіх, - справжній сміливець, який не боїться ні світу, ні себе. Чесність - це також уміння визнавати свої помилки, зізнаватися у своїй неправоті, а також поганих намірах.
Чесна людина завжди чиста душею, бо їй немає чого приховувати від інших і від себе. Зрозуміло, що такій людині простіше й легше жити в злагоді з собою, однак зовсім нелегко жити в злагоді із суспільством, яке часто не приймає і не хоче чути відвертих слів. Саме тому чесним бути нелегко, але, на мою думку, необхідно, бо щасливою і задоволеною людина може бути лише тоді, коли вона не ховається від себе та інших.
Часто вживаючи це слово, ми, проте, не так легко зможемо пояснити його значення. З давніх-давен у кожному культурному суспільстві існує прошарок, який називають інтелігенцією. Як правило, це високоосвічені й високоідейні люди, які вміють себе поводити, бути тактовними і толерантними до інших. Справжній інтелігент керується певним комплексом цінностей, своєрідним «кодексом честі». Це звички, виховання, манери, уміння говорити, погляди на світ, ставлення до рідних, друзів, дітей, почуття справедливості, загальна освіченість і високий культурний рівень та інше.
Інтелігентна людина завжди необхідна в суспільстві, бо лише вона, толерантна і доброзичлива, чуйна і привітна, небайдужа до людей і всього світу в цілому, може відчути по-справжньому, що потрібно іншим, віддатися своїй справі всім серцем заради суспільного добра.
Інтелігентність - це риса, яка дуже необхідна не лише для правильного і ефективного спілкування, для побудови хороших стосунків між людьми, між людиною і природою, а навіть і для того, щоб побудувати державу, розвивати країну, адже саме інтелігентні люди визначають розвиток не лише культури, науки, освіти, а й у цілому суспільства. Саме від людей інтелігентних, здатних зрозуміти й допомогти, залежить, як буде розвиватися те суспільство, у якому вони живуть, адже ці люди завжди готові взяти на себе відповідальність за все, що роблять для інших.
Так, людину, яка втілює в собі всі ознаки інтелігентності, зобразив у романі «Перехресні стежки» І. Франко. Євген Рафалович присвятив свою адвокатську діяльність високій ідеї - гідному і чесному життю українського селянства, «поклав собі головним правилом говорити кождому щиру правду і не прагнути дешевої популярності». Саме тому селяни «горнулися до нього зі своїми і кривдами і жаля-ми», а він, у свою чергу, «добре розумів і живо відчував їх кривду». Євген Рафалович - це не просто виразник ідей народу, це ще й освічена, чемна, толерантна людина, яка сповідує добро і за найвищу цінність ставить людську честь.
Таке життєве кредо і в іншого представника інтелігенції - гімназійного вчителя Калиновича з п’єси І. Кар-пенка-Карого «Хазяїн», який стверджує: «Майбутнє в руках нового покоління. Чим більше зі школи вийде людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед суспільством, тим швидше виросте серед людей найбільша сума справедливості». Калинович, на відміну від Ра-фаловича, не такий активний у досягненні визначеного ним ідеалу, однак теж є інтелігентом.
Часто інтелігентній людині важко у світі, якому вона зичить добра. Зіткнення великодушних, безкорисливих ідей з нерозумінням є основною проблемою інтелігентної людини за всіх часів. Яскравим прикладом цього є і життєвий шлях згаданого Євгена Рафаловича, і боротьба за особисте щастя Калиновича, і внутрішній світ ліричних героїнь поезій і драм Лесі Українки, і героїв новел та оповідань М. Коцюбинського та М. Хвильового, і почуття та переживання героя «Щоденника» О. Довженка, що якнайповніше відбивають складність взаємин інтелігентної людини і суспільства, яке цю людину часто не розуміє.
Інтелігентність - це якість, яку може виховати в собі кожен. І не просто може, а мусить виховати для того, щоб збудувати своє життя гідно й чесно.
|
